Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

— Я не голодна, — пролунала приглушена відповідь.

— Слухай сюди, — гаркнула Еді. — З мене вже досить. Ти вже надто доросла, щоб таке витівати. Негайно припини завивати, встань з підлоги й поснідай. Іди сюди, уже. Їжа холоне.

На цей докір пролунали тільки нові стражденні схлипування.

— Та боже ж правий, — заголосила Еді й повернулася до свого сніданку. — Масти собі голову. Цікаво, що б сказали вчительки в тебе в школі, якби побачили, як ти качаєшся по підлозі, ніби мала дитина.

— Послухайте, — зненацька озвалася Гаррієт. Вона взялася повчальним тоном читати зі своєї книжки: — «Чую, Тит Отс уже зовсім близький до кінця. Що робити нам чи йому — тільки Богу відомо. Обговорили це за сніданком; він славний і відважний хлопець, цілком розуміє становище, але…»24.

— Гаррієт, абсолютно нікому з присутніх наразі не надто цікаво, як там капітан Скотт, — перебила Еді. Вона відчувала, що зовсім скоро терпець у неї урветься.

— Я лише хочу сказати, що Скотт і його люди були сміливі. Вони не падали духом. Навіть коли потрапили в бурю й знали, що всі помруть. — Вона продовжила, уже голосніше: «Ми вже зовсім близькі до кінця, але не втратили й не втратимо свого доброго гумору…».

— Ну, це ж очевидно, що смерть є частиною життя, — покірно відказала Еді.

— Скоттові люди любили своїх псів і поні, але все стало так погано, що довелося їх позастрелювати. Ти послухай, Еллісон. Їм довелося їх з’їсти. — Вона повернулася на кілька сторінок назад і знов опустила голову в книжку. — «Бідолахи! Враховуючи жахливі умови, в яких їм довелося працювати, вони впоралися блискуче, і дуже прикро забивати їх так…».

— Скажи їй замовкнути! — завила Еллісон на підлозі, затискаючи вуха.

— Помовч, Гаррієт, — попросила Еді.

— Але…

— Ніяких «але». Еллісон, — різко звернулася вона, — встань з підлоги. Плачем котові не зарадиш.

— Я тут одна люблю Нюню. Усім іншим одна-га-ково.

— Еллісон. Еллісон. Одного дня, — сказала Еді, тягнучись по ніж для масла, — твій брат приніс мені жабу, якій газонокосаркою відрізало ніжки, а він її знайшов.

Лементи, які здійнялися з кухонної підлоги у відповідь на це, були такими оглушливими, що Еді здалося — голова їй зараз розколеться навпіл, але вона продовжувала намащувати маслом грінку, вже холодну як камінь, і вела далі:

— Робін хотів зробити їй краще. Але не зміг. Я ніяк не могла допомогти тій бідоласі, хіба вбити. Робін не розумів, що коли створіння так мучиться, іноді найправильніше буде позбавити його страждань. Він плакав безперестанку. Мені ну ніяк не вдавалося роз’яс­нити йому, що жабі буде краще мертвою, ніж у таких страшних муках. Він, звісно, був значно молодшим, ніж ти тепер.

Цей невеликий монолог ніяк не повпливав на реципієнтку, для якої призначався, та коли Еді підняла очі, то з певним роздратуванням усвідомила, що Гаррієт, розтуливши губи, пожирає її очима.

— Еді, а як ти її вбила?

— Настільки милосердно, наскільки могла, — твердо відповіла Еді. Вона сапою відчикрижила земноводному голову — і, ба більше, їй вистачило недбалості зробити це на очах у Робіна, через що вона шкодувала, — але не мала жодних намірів заглиб­люватися в цю тему.

— Ти її розтоптала?

— Ніхто мене не слухає! — зненацька вибухнула Еллісон. — Це місіс Фонтейн отруїла Нюню. Я точно знаю. Вона казала, що хоче його вбити. Він ходив до неї на подвір’я і слідив у неї на вітровому склі машини.

Еді зітхнула. Вони вже це проходили.

— Мені так само не подобається Ґрейс Фонтейн, — сказала вона. — То злостива стара бувалиця, яка всюди пхає свого носа, але щоб вона того кота отруїла — у цьому ти мене ніяк не переконаєш.

— Я знаю, що це вона. Я її ненавиджу.

— Те, що ти так думаєш, тобі честі не робить.

— Її правда, Еллісон, — раптово погодилася Гаррієт. — Не думаю, що місіс Фонтейн отруїла Нюню.

— Ти про що? — запитала Еді, обертаючись до Гаррієт, з підозрою реагуючи на це неочікуване співзвуччя думок.

— Маю на увазі, якби вона це зробила, я б знала.

— І як би ти знала про щось подібне?

— Не хвилюйся, Еллісон. Я не думаю, що вона його отруїла. Але якби отруїла, — мовила Гаррієт, повертаючись до читання, — то пошкодувала б про це.

Еді, яка не мала жодного наміру пропускати цю заяву повз вуха, уже збиралася продовжити обговорення, коли Еллісон знову розридалася, гучніше ніж до того.

— Мені однаково, хто це зробив, — схлипувала вона, занурившись кісточками глибоко в очі. — Чому Нюня має вмирати? Чому всі ті бідні люди позамерзали на смерть? Чому весь час усе завжди таке жахливе?

Еді їй відповіла:

— Бо такий світ.

— Тоді осточортів мені цей світ.

— Еллісон, припини.

— Не припиню. Я тепер завжди буду так думати.

— Що ж, це дуже незріла поведінка, — мовила Еді. — Ненавидіти світ. Світові на це начхати.

— Я