Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

Яйце було готове. Вона вимкнула газ і підійшла до буфета взяти тарілку. Дорогою їй довелося переступити розпростерту фігуру іншої своєї онуки, що лежала долілиць на кухонному ліноле­умі й монотонно рюмсала.

Ігноруючи схлипування, Еді обережно знову переступила тіло Еллісон і ложкою пересипала яєчню на тарілку. Тоді обійшла колом до кухонного стола, — обачно уникаючи Еллісон, — сіла навпроти байдужливої Гаррієт і мовчки почала їсти. Вона вже була сильно застара для таких речей. Вона на ногах від п’ятої ранку, і ті дітиська їй уже в печінки в’їлися.

Усе через їхнього кота, що лежав на рушнику в картонній коробці поруч із головою Еллісон. Тиждень тому він перестав їсти. Далі, щоразу як його підіймали, він вищав. Тоді дівчатка принес­ли його до Еді додому, щоб та подивилася.

Еді гарно ладнала з тваринами й сама часто думала, що стала б чудовою ветеринаркою чи навіть лікаркою, якби дівчата так робили в її час. Вона виліковувала всіляких різних кошенят і щенят, виходжувала випалих із гнізд пташат і промивала рани й вправляла переломи усіх можливих рівнів у травмованих тварин. Діти про це знали — не лише її онучки, а й усі місцеві, — тому приносили їй не тільки своїх хворих улюбленців, а й просто всіх благеньких приблуд чи диких звіринок, що їм траплялися.

Та хоч як вона жалувала тварин, Еді не мала щодо них жодних сентиментів. Так само вона не творила дива і нагадувала про це дітям. Швидко оглянувши кота, — який справді здавався длявим, але наче не мав якихось очевидних ознак недуги, — вона підвелася й витерла долоні об спідницю, поки онучки з надією підняли на неї очі.

— Ну, а скільки тому коту? — запитала вона в них.

— Шістнадцять з половиною, — відповіла Гаррієт.

Еді нахилилася, щоб погладити біднятко, яке спиралося на ніжку стола й дивилося на світ дикими розпачливими очима. Їй і самій подобався той кіт. То було кошеня Робіна. Хлопчик його знайшов улітку на розпеченому тротуарі — тваринка була вже напівмертва, очі майже заплющені — і бережно приніс їй у складених долонях. Намарудилась Еді добряче, рятуючи те кошеня. Купка личинок проїла дірку йому в боці, і вона досі пам’ятала, як сумирно й стійко маленьке лежало, поки вона промивала рану в мілкій мийниці з літеплою водою, і як та вода порожевіла, доки вона завершила.

— З ним же все буде добре, правда, Еді? — запитала Еллісон, яка вже тоді мало не плакала. Той кіт був їй за найкращого друга. Після смерті Робіна він прив’язався до дівчинки: тягався за нею хвостиком, приносив їй невеликі подарунки, які поцупив чи вбив (мертвих пташок; ласі шматочки недоїдків; а якось — таєм­ничим чином — нерозкриту пачку вівсяного печива); а відколи Еллісон пішла в школу, він щодня о другій сорок п’ять брався шкрябати двері заднього виходу, щоб його випустили до рогу будинку зустріти її.

Еллісон зі свого боку мала до кота прихильність більшу, ніж до будь-якої іншої живої істоти, включно з членами її ж родини. Вона постійно з ним розмовляла, підгодовувала шматочками курятини й шинки з власної тарілки, а вночі дозволяла спати, простягнувшись животом їй на горлі.

— Напевно, з’їв щось негодяще, — припустила Гаррієт.

— Подивимося, — сказала Еді.

Але подальші дні підтвердили її побоювання. З котом не відбувалося нічого незвичного. Він просто постарів. Вона пропонувала йому тунця, пробувала напоїти молоком із піпетки, але тварина лише заплющувала очі й випльовувала молоко крізь зуби огидною піною. Минулого ранку, поки діти були в школі, Еді вийшла на кухню й побачила, що кіт смикається від якоїсь судоми, тож загорнула його в рушник і повезла до ветеринара.

Коли того дня дівчата зайшли до неї, вона їм пояснила:

— Вибачте, але я не можу нічим допомогти. Сьогодні вранці відвезла кота лікареві Кларку. Він каже, що його треба приспати.

Гаррієт — як не дивно, бо часто бувало, що вона впадала в пасію, коли в неї випадав такий настрій — сприйняла цю новину з відносним самовладанням.

— Бідний старенький Нюня, — мовила вона, вклякаючи біля котячої коробки. — Котику бідненький. — І поклала долоню йому на бік, що важко підіймався й опускався. Вона любила його майже так само, як Еллісон, хоч на неї він особливї уваги не звертав.

Але сама Еллісон зблідла.

— Тобто як це, приспати?

— Саме так, як я сказала.

— Так не можна. Я не дозволяю.

— Ми вже не можемо ніяк йому допомогти, — гостро відповіла Еді. — Ветеринар краще знає.

— Я не дам тобі його вбити.

— А що ти хочеш робити? Продовжувати йому, бідному, страждання?

У Еллісон затремтіли губи, а тоді вона впала на коліна біля котячої коробки й істерично розридалася.

Це відбулося вчора вдень о третій. Відтоді Еллісон не відійшла від кота ні на крок. Вона не вечеряла; відмовилася від подушки й ковдри; просто всю ніч проревіла, лежачи на холодній долівці. Еді з пів години просиділа біля неї в спробах провести невелику бадьору бесіду про те, як усе на світі вмирає, й те, що Еллісон треба навчитися це приймати. Але дівчинка заходилася ще сильніше; тож урешті Еді здалася, пішла до себе в спальню, зачинила двері й почала читати роман Агати Крісті.

Зрештою близько півночі, якщо звірятися з годинником на приліжковій тумбі Еді, плач стих. Тепер же Еллісон почала заново. Еді сьорбнула чаю. Гаррієт з головою поринула в спогади капітана Скотта. Навпроти неї на столі стояв неторкнутий сніданок Еллісон.

— Еллісон, — почала Еді.

Еллісон, здригаючись плечима, не відповіла.

— Еллісон. Іди сюди й поїж сніданок. — Це вже втретє вона це сказала.