Донна Тартт - Маленький друг, Донна Тартт

маленьку Гаррієт: обличчя в нього світилося сумішшю збудження й спантеличення, наче Гаррієт — то дорога іграшка, з якою він ще не навчився бавитися. Біля них вигравала вогнями різдвяна ялинка; у куточку фотографії, наче звірі, що прийшли споглядати на диво в яслах, мило визирали Робінів котик Нюня і цікавий до всього Плигун. Понад цією сценою всміхався мармуровий херувим. Світло на знімку було переривчасте й сентиментальне, пашіло катастрофою. До наступного Різдва не доживе навіть тер’єр Плигун.

 

Після смерті Робіна Перша баптистська церква розпочала збір на дарунок у пам’ять про нього — японську айву чи, може, нові поду­шечки для церковних лав, — але грошей надійшло більше, ніж усі очікували. Під час якоїсь хурделиці одне з шести церковних вікон-­вітражів — кожне зі сценкою з життя Христа — вибила дерев’яна гілка, тож відтоді отвір затуляли листи фанери. Зажурений через вартість заміни пастор запропонував витратити гроші на нове вікно.

Значна частка фонду надійшла від місцевих школярів. Вони ходили від дверей до дверей, організовували розіграші речей і ярмарки випічки. Робінів друг Пембертон Галл (котрий грав Пряникового чоловічка для Робінового дрозда на дитсадковому святі) дав на меморіал свого загиблого друга майже двісті доларів — щедру пожертву, походження якої пояснив тим, що розтрощив свою скарбничку, хоч насправді поцупив гроші з бабусиної сумочки. (Також він спробував віддати на меморіал материну обручку, десять срібних чайних ложечок і масонський затискач для краватки, походження якого не вдавалося визначити нікому; той був інкрустований діамантами й, очевидно, коштував добрих грошей.) Та навіть без цих кругленьких посмертних подарунків загальна сума, яку зібрали Робінові однокласники, вийшла чималою; тоді пролунала пропозиція не заміняти розбиту сценку «Весілля в Кані» на таку саму, а вшанувати якось не лише Робіна, а й дітей, які так наполегливо для нього працювали.

На новому вікні — яке через півтора року відкрили під охкання парафії Першої баптистської церкви — було зображено симпатичного блакитноокого Ісуса, який сидів на брилі під оливковим деревом і розмовляв із рудоволосим хлопчиком у бейсболці, що був безпомилково схожий на Робіна.

 

«ПУСТІТЬ ДІТЕЙ І НЕ ЗАБОРОНЯЙТЕ ЇМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ»

 

— було написано під сценкою, а на пластинці нижче:

«Світлої пам’яті Робіна Кліва Дюфрена

Від школярів Александрії, Міссісіпі

“Бо таких є Царство Небесне”».

 

Усе своє життя Гаррієт дивилася, як її брат зоріє в одній плеяді з архангелом Гавриїлом, святим Іваном Хрестителем, Йосипом і Марією, та, звісно ж, самим Христом. Промені полудневого сонця пронизували його екзальтовану постать, а очищені обриси його обличчя (кирпатий ніс, пустотлива усмішка) світилися такою ж блаженною ясністю. І ця ясність була ще світлішою, бо належала дитині, істоті вразливішій, ніж Іван Хреститель та інші; однак у його личку прозирала також сумирна байдужість вічності, наче секрет, про який вони всі знали.

Що саме сталося на Голготі чи в могилі? Як плоть вознеслася з приземленості й жалоби в цей калейдоскоп воскресіння? Гаррієт не знала. Зате знав Робін, і ця таємниця сяяла в його перевтіленому обличчі.

Шлях самого Христа — доречно — описано як Таємницю, проте людям навдивовижу нецікаво докопуватися до її суті. Що саме має на увазі Біблія, коли йдеться про те, як Ісус встав із мертвих? Чи повернувся він лише як дух, якоюсь недоладною поторочею? За Біблією, очевидно, що ні: Тома Невіруючий уклав палець в одну з дір від цвяхів у Нього в долоні; Його, досить матеріального, бачили на дорозі в Емаус; Він навіть перехоплював щось у домі одного з учнів. Проте якщо Він справді піднявся з мертвих у Своєму земному тілі, де ж Він тепер? І якщо Він любить усіх так сильно, як про це говорить, чому тоді взагалі хтось умирає?

Коли Гаррієт було років сім-вісім, вона пішла в міську бібліотеку й попросила якихось книжок про магію. Але коли принесла їх додому, то розлютилася, виявивши, що вони містять лише фокуси: як кульки зникають з-під стаканців, а четвертаки випадають людям із вух. Навпроти вікна з Ісусом та її братом височіло вікно зі сценою воскресіння Лазаря. Гаррієт постійно перечитувала в Біб­лії історію Лазаря, але та не давала жодних відповідей навіть на найпростіші питання. Що Лазар розповів Ісусові й сестрам про тиждень, який провів у гробу? Чи після воскресіння він продов­жував смердіти? Чи зміг він повернутися додому й далі жити із сестрами, чи люди його сахалися, тож він, можливо, мусив кудись виїхати й жити на самоті, як Франкенштейнів монстр? Вона ніяк не могла збутися думки, що якби вона, Гаррієт, була там, то розповіла б на цю тему значно більше, ніж святий Лука.

Можливо, то все просто байка. Можливо, сам Ісус не встав із мертвих, хоч усі кажуть, що так і було; та якщо Він справді відкотив камінь і живим вийшов із гробу, чому ж тоді так само не вчинив її брат, якого вона щонеділі бачить у сяйві поруч із Ним?

Це була найбільша одержимість Гаррієт, від якої й випливали всі інші. Бо понад усе — більше ніж Напасть, більше ніж що завгодно — їй хотілося повернути брата. А на другому місці їй хотілося дізнатися, хто його вбив.

 

Одного п’ятничного ранку в травні, через дванадцять років після вбивства Робіна, Гаррієт сиділа за кухонним столом в Еді й читала щоденники останньої експедиції капітана Скотта в Антарктику. Розгорнуту книжку вона сперла між ліктем і тарілкою, з якої їла яєчню-бовтанку з грінками. Вони часто в шкільні ранки снідали в Еді. Іда Ру, яка готувала їм усю їжу, приходила на роботу після восьмої, а їхня мати, котра все одно рідко щось їла, снідала лише сигаретою й подеколи пляшечкою «Пепсі».

Однак того ранку в школу вони не йшли, був просто будній день на початку літніх канікул. Еді у фартуху в горошок, накинутому на домашній халат, стояла біля плити і смажила бовтанку вже собі. Вона не схвалювала цієї звички Гаррієт читати за столом, але простіше було просто змиритися й не забороняти їй, замість того щоб кожні п’ять хвилин робити зауваження.