Стівен Кінг - Інститут

Долоня Морін була суха й тепла.

— Мене звати Морін Альворсон. Покоївка і майстриня на всі штуки. Я пильнуватиму лад у твоїй кімнаті.

— Дивися не навантажуй її роботою, — сказала Каліша й кинула на Люка застережливий погляд.

Морін усміхнулася.

— Калішо, сонечко ти моє. Цей хлопчина на нечупару не схожий, на відміну від Нікі. Той узагалі як Піґпен із коміксів «Пінатс». Він зараз у себе в кімнаті? Бо я не бачила його на майданчику разом із Джорджем і Айріс.

— Ви ж знаєте Нікі, — відповіла Каліша. — Якщо він встає до першої дня, то вважає, що це зрання.

— Тоді я займуся іншими кімнатами, але о першій на нього вже чекатимуть лікарі. І якщо він до того не встане, вони його піднімуть. Рада була познайомитися, Люку.

І Морін рушила у справах — не тягнучи візок за собою, а штовхаючи перед себе.

— Ходімо, — сказала Каліша і взяла Люка за руку.

Хоч як він хвилювався за батьків, та все одно тілом пробігла та сама мурашня.

Дівчина потягнула його в кімнату відпочинку. Люк хотів був дослідити приміщення, особливо торговельні автомати (справжні сигарети, таке взагалі можливо?), але щойно за ними зачинилися двері, Каліша стала до нього впритул. Погляд у неї був серйозний, мало не лютий.

— Не знаю, скільки ти тут пробудеш… не знаю, скільки я сама тут пробуду, як на те пішло, але поки ти тут, Морін ображати не смій, чуєш мене? У цьому місці повно зловорожих гівнюків, але вона не така. Вона хороша. І в житті у неї не все гаразд.

— Що саме не гаразд?

Люк спитав переважно з ввічливості. Він позирав у вік­но на, судячи з усього, той самий ігровий майданчик. Там перебувало двоє дітлахів, хлопець і дівчина, мабуть, одного з ним віку чи трохи старші.

— По-перше, вона гадає, що в неї якась хвороба, але не хоче йти до лікарів, бо не може собі дозволити на щось хворіти. Вона заробляє всього сорок штук на рік, а боргів у неї на суму вдвічі більшу. Може, втричі. То чоловік її набрав, а тоді пропав. А борги ростуть і ростуть. Через проценти.

— Вигр, — мовив Люк. — Так мій тато каже. Скорочено від «виграш». Це слово з української, зиск так називають, здобуток, перемогу. Тільки так кажуть рекетири, а тато говорить, що компанії з випуску кредитних карток тільки рекетом і займаються. Якщо брати до уваги капіталізацію процентів, то він має…

— Що має? Рацію?

— Ага. — Він відвернув очі від дітей на майданчику (певно, Джордж і Айріс) та подивився на Калішу. — Це вона сама тобі сказала? Розповіла таке дитині? Ти, мабуть, профі з інтроспекції.

Спершу Каліша здивувалася, потім розсміялася. А точніше, видала голосний регіт, обхопивши руками стегна і закинувши голову назад. І від цього вона стала схожа не на дівчинку, а на дорослу жінку.

— З інтерспекції! Ну ти й загнув, Люкі!

— Інтро, а не інтер, — виправив він. — Інтро — це «всередині», інтер — «між». З твого варіанта виходить, наче ти з групою людей зустрічаєшся і цілі консультації з кредитування проводиш. — Люк затнувся. — Це, ну, жарт такий.

Фіговий жарт, якщо чесно. Ботани так жартують.

Каліша оцінювально на нього подивилася, окинула поглядом з голови до ніг, потім знов перевела очі вгору, чим іще раз викликала той самий, не сказати щоб неприємний, трепет.

— І наскільки ж ти розумний?

Люк трохи знітився і стенув плечима. Він зазвичай не викобенювався, бо це найгірший у світі спосіб заводити друзів чи впливати на людей, але він був засмучений, збентежений, занепокоєний і (чого вже гріха таїти) до всирачки переляканий. Що далі, то частіше йому на думку спадав термін «кіднепінг». «Кід» — дитина, «неп» — спати, а Люк був дитиною і дійсно спав у себе вдома, аж потім, якщо вірити Каліші, опинився за багато миль від власної оселі. Чи могли батьки отак просто його відпустити, без жодних суперечок або відвертої боротьби? Навряд. Що б із ним тоді не трапилося, Люк сподівався, що мама з татом усю цю пригоду спокійно проспали.

— Достобіса розумний, ось що я думаю. Ти ТП чи ТК? Гадаю, що ТК.

— Не розумію, про що ти.

Хоча насправді він, певно, розумів. Люк пригадав, як інколи в кухонній шафі торохтіли тарілки, як двері в спальню зачинялися і відчинялися самі по собі, як вібрувала таця в «Рокет піці». А ще — як посунувся смітник того дня, коли він складав академічний тест.

— ТП — це телепатія. ТК — це…

— Телекінез.

Каліша всміхнулася і наставила на Люка пальця.

— А ти таки розумний малий. Правильно, телекінез. У тебе або одне, або друге, бо обидві здібності ніхто не має — принаймні так говорять лаборанти. Я — ТП.

Останню фразу вона вимовила з гордістю.

— Ти читаєш думки, — сказав Люк. — Ага, аякже. Щодня і двічі по неділях.

— А звідки, по-твоєму, я дізналася про Морін? Вона нічого й нікому тут не розказує про свої трабли, не така вона людина. І подробиць я не знаю, тільки в загальних рисах. — Каліша замислилась. — І ще щось, про якесь дитя. А це дивно. Тому що я раз спитала, чи є в неї діти, і вона відповіла, що ні.

Вона знизала плечима.

— Я змалечку вміла таке робити — час від часу, не постійно, — але й супергероєм мене не назвеш. Якби ж то так, я б уже звідси виборсалася.

— Ти не жартуєш?

— Ні, і ось тобі перший тест. Перший з багатьох. Я загадала число від одного до п’ятдесяти. Що це за число?

— Без поняття.

— Справді? Не прикидаєшся?

— Зовсім не прикидаюся.

Люк підійшов до дверей в іншому кінці зали. Надворі хлопчик закидав у кільце м’яч, а дівчинка стрибала на батуті — нічого особливого, звичайні скоки на сідниці й раз по разу перевороти. Тільки не схоже було, що вони гарно бавлять час — скоріше, намагаються його згаяти.

— Це Джордж і Айріс?

— Угу. — Каліша стала поруч із Люком. — Джордж Айлс і Айріс Стенгоуп. Вони обоє ТК. ТП рідші. Чуєш, хлопчику-розумнику, як правильно — рідший чи більш рідкий?

— Ну, другий варіант частіше вживається щодо супу. Або посліду.

Каліша на кілька секунд замислилась, тоді розсміялась і знову тицьнула в Люка пальцем.

— Класний дотеп!

— А нам можна надвір?

— Та можна. Двері на майданчик ніколи не замикаються. Тільки тобі навряд чи захочеться там довго сидіти, бо комашня в цих нетрях злокусюча. В аптечці у себе у ванній знайдеш «Діт». Ти ним не нехтуй, раджу якомога товстішим шаром намазуватися. Морін каже, що з комашнею буде легше, коли бабки повилуплюються, та я їх іще не бачила.

— А ці діти, вони хороші?

— Джордж і Айріс? Ну, мабуть, так. Тобто ми ніякі не друзяки абощо. З Джорджем я знайома тільки тиждень. Айріс сюди потрапила… гм… днів десять тому. Десь так. Окрім мене, найдовше тут пробув Нік. Нік Вілгольм. Ти не шукай міцних стосунків у Передній половині, розумако. Як я вже казала, діти приходять і йдуть. І розмови про Мікеланджело вони аж ніяк не ведуть.

— А ти вже скільки тут, Калішо?

— Майже місяць.