Стівен Кінг - Інститут

— Я б поміняла на «БУДЕ НАМ ТРЯСЦЯ», але в мене можуть ручку відібрати, — продовжила дівчина. — Бува, на гальмах спускають, а бува, гайки закручують. Проблема в тому, що ніколи не вгадаєш, яким боком воно вилізе.

— Де я? — спитав Люк. — Що це за місце?

Йому хотілося плакати. Він припускав, що це від дез­орієнтації.

— Ласкаво просимо до Інституту, — відповіла дівчина.

— Ми ще в Міннеаполісі?

Вона засміялася.

— Де там. І не в Канзасі, Тото[41]. Ми в Мейні. Десь у дідька в зубах. Принаймні якщо вірити Морін.

— У Мейні? — Люк потрусив головою, наче йому щойно в скроню кулаком зарядили. — Ти певна?

— Ага. А ти крепко побілів, мій білий хлопчику. Краще тобі сісти, перш ніж осядеш.

Люк присів, допомагаючи собі одною рукою, — ноги ледве згиналися. Це більше було схоже на падіння.

— Я був удома, — сказав він. — Був удома, а потім прокинувся тут. У кімнаті, яка достоту схожа на мою, але не моя.

— Знаю, — відповіла дівчина. — Шок, еге ж?

Вона просунула руку в кишеню штанів і дістала звідти скриньку. На кришці був намальований ковбой, що крутив ласо. І напис: «ЦИГАРКИ-ЦУКЕРКИ. КУРИ, ЯК ТАТУСЬ!»

— Хочеш? Може, від цукру тобі в голові проясниться. Мені завжди допомагає.

Люк узяв скриньку і відкинув кришку. Там лишалося всього шість сигарет, і в кожної був червоний кінчик, мабуть, щоб зімітувати тліючий тютюн. Він узяв одну, сунув собі між губи, тоді перекусив навпіл. У роті стало солодко.

— Тільки не роби цього зі справжніми сигаретами, — сказала дівчина. — Там смак далеко не такий хороший.

— Не знав, що вони досі продаються, — мовив Люк.

— Такі точно не продаються, — відповіла вона. — «Кури, як татусь»? Знущаєтесь? Мабуть, старовинні. Тут у їдальні повно всякого химерного лайна. Є й справжні сигарети, прикинь? Усі фабричні, типу «Лакі», «Честерфілд» або «Кемел», як у тих старих фільмах на каналі «Тьорнер». Мені все кортить спробувати, але, чорт, на них треба стільки жетонів.

— Справжні сигарети? Вони ж тут не для дітей?

— А тут самі діти й живуть. Хоча в Передній половині їх зараз небагато. Морін каже, що невдовзі очікується поповнення. Не знаю, звідки вона цю інформацію бере, але зазвичай не помиляється.

— Сигарети для дітей? Що це за місце таке? Країна Розваг?

Тільки розвагами тут поки що не пахло.

— Як у «Піноккіо»! — пирснула дівчина. — Класний дотеп!

Вона здійняла руку. Люк дав їй «п’ять», і йому стало трохи краще. Чому — важко сказати.

— Як тебе звати? Я ж не можу і надалі називати тебе «білим хлопчиком». Це типу расове профілювання.

— Люк Елліс. А тебе?

— Каліша Бенсон. — Тут вона підняла палець. — А тепер слухай уважно, Люку. Можеш називати мене Каліша, а можеш — Ша. Тільки не клич мене «молодчинкою».

— Чому ні?

Люк досі намагався звести докупи думки, але виходило кепсько. Тобто взагалі не виходило. Він з’їв другу половину сигарети, ту, що з бутафорським вогником.

— Тому що так кажуть Гендрікс і його колеги-недоумки перед тим, як почати тести чи укол тобі зробити. «Я зара’ тобі голку в руку встромлю, і воно болітиме, тож будь молодчинкою. Я зара’ мазок у тебе з горла візьму, і ти ремиґатимеш так, наче якогось блядського опариша ковтнула, тож будь молодчинкою. Зара’ ми тебе зануримо в бак, тож затамуй дихання і будь молодчинкою». Ось чому мене не можна називати «молодчинкою».

Люк майже не звернув уваги на всі її слова про тести, вони дійдуть до нього пізніше. Він зосередився на слові «блядський». Він часто чув його від хлопців (вони з Рольфом рясно його вживали, коли були не вдома), а ще він чув його від тої симпатичної рудої, яка, певно, таки провалила академічний тест, але ніколи — від дівчини свого віку. Люк вирішив, що це від того, що він жив у тепличних умовах.

Каліша поклала йому руку на коліно, від чого Люка пройняв легкий трепет, а тоді серйозно подивилася на хлопця.

— Але дам тобі таку пораду: ти не соромся і будь молодчинкою, як би воно не боліло і що б вони не пхали тобі в горло або в дупу. Щодо бака нічого напевно не можу сказати, я там ще не була, тільки чула про нього, але знаю от що: поки вони проводять над тобою тести, ти лишаєшся в Передній половині. Я не знаю, що там відбувається у Задній половині, і знати не хочу. Мені відомо тільки те, що Задня половина — це як та пастка, «Мотель для тарганів», діти туди заходять і більше звідти не виходять. Принаймні сюди вони не повертаються.

Люк окинув оком шлях, яким дістався до Каліші. Багато мотиваційних постерів, так само багато дверей, десь по вісім із кожного боку.

— Скільки тут дітей?

— П’ятеро, разом зі мною і тобою. У Передній половині взагалі велелюдно не буває, а зараз вона тим паче схожа на місто-привид. Діти приходять і йдуть.

— Про Мікеланджело розмови ведуть[42], — пробурмотів Люк.

— Га?

— Нічого. Що…

У кінці коридору прочинилися двійчасті двері, і крізь них позадкувала жінка в коричневій сукні. Вона притримувала двері сідницями і намагалася щось викотити, та ніяк не виходило. Каліша миттю звелася на ноги.

— Агов, Морін, стривайте, ми вам допоможемо.

Вона сказала «ми», а не «я», тому Люк також підвівся й пішов слідом за Калішею. А коли наблизився, то побачив, що коричнева сукня виявилася чимось на кшталт уніформи, що її носять покоївки в шикарних готелях. Ну, помірно шикарних, бо ніякої пишноти типу рюшів на сукні не було. Жінка намагалася перекотити візок із пранням через металеву смужку між коридором і великою кімнатою поза дверима. Приміщення скидалося на залу відпочинку — там були столи і стільці, а крізь вікна падало яскраве сонячне світло. Також там стояв телевізор розміром з кіноекран. Каліша прочинила другу половину дверцят, щоб звільнити прохід. Люк ухопився за візок із білизною (збоку стояв напис «ДЕНДАКС») і допоміг жінці закотити його в коридор, як він для себе визначив, спального блоку. У візку лежали простирадла й рушники.

— Дякую, синку, — сказала жінка.

Вона була вже досить літня, у волоссі проглядалося багато сивини, і вигляд вона мала втомлений. На обвис­лій лівій груді виднівся бейджик з іменем «МОРІН». Жінка озирнула хлопця.

— Ти новенький. Люк, правильно?

— Люк Елліс. Звідки ви знаєте?

— У мене в денному розпорядку зазначено.

З кишені спідниці вона висунула край складеного аркуша, потім запхала його назад.

Люк простягнув руку, як його й учили.

— Приємно познайомитися.

Морін потисла навзаєм. Вона справляла враження хорошої людини, тож, певно, йому справді було приємно познайомитись. А от перебувати тут — неприємно. Люку було страшно, він хвилювався за батьків, за себе також. На цю мить вони вже мали б виявити зникнення. Він не думав, що вони одразу запишуть його до втікачів, та яких іще висновків можна дійти, коли бачиш спорожнілу синову кімнату? Незабаром його розшукуватиме поліція, якщо вже не шукає, але якщо Каліша права,