Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

— Будь ласка, ходімо вже! — благала її Люсі.

— Що ж, я вже й так майже готова, — нарешті відповіла Бобриха, натягаючи (не без допомоги Бобра) на лапки зимові чобітки. — Гадаю, швацька машинка занадто важка, аби тягти її з собою.

— О, так воно і є, — погодився Бобер. — Її неможливо підняти. Ти ж не сподіваєшся часом викроїти дорогою хвилинку, аби нею скористатися?

— Не можу й думати, що Чаклунка навіть торкнеться її, — скрушно зітхнула Бобриха, — чи, чого доброго, зламає, а то й поцупить.

— Будь ласка, будь ласочка, покваптеся! — в один голос заблагали троє дітей, і нарешті всі вийшли надвір, Бобер замкнув двері («Це її трохи затримає!» — пояснив він), і з торбинками за плечима вони вирушили в путь.

Снігопад припинився, і на небо вийшов ясний місяць. Вони просувалися вервечкою: спочатку Бобер, потім Люсі, за нею Пітер, Сьюзан, і останньою йшла Бобриха. Бобер повів їх греблею на правий берег річки, а потім звивистою горбкуватою стежкою схилом різко вниз, до берега, поміж дерев. Так вони і йшли берегом, а над ними з обох боків височіли круті схили долини, залиті місячним сяйвом.

— Йти треба низиною, — пояснив Бобер, — бо їй доведеться обрати верхній шлях — саньми тут не проїдеш.

Перед їхніми поглядами розлігся напрочуд мальовничий краєвид, милуватися ним було б приємно, сидячи в затишному кріслі й споглядаючи його у себе з вікна. Та Люсі, навіть у її становищі, не могла не помічати такої краси. Вони йшли і йшли вперед, торбинка в неї за плечима з кожною хвилиною ставала все важчою і важчою, і Люсі забула навіть і думати про навколишні красоти, захоплена думками про те, чи стане їй сил витримати ще хоч трішки. Вона вже не заглядалася на сліпучо-яскраву кригу замерзлої річки з її льодяними водограями, або на притрушені снігом дерева, або на величний місяць, оточений безліччю зірок, так само білосніжний, як і краєвид навкруги. Ні, все це тепер не бентежило її серця, і вона лише не зводила очей з коротеньких ніжок Бобра, що — туп-туп-туп — невпинно крокували по снігу перед нею. Згодом місяць затягнуло хмарами і знов пішов сніг. Втомлена Люсі дрімала на ходу, коли раптом Бобер різко повернув праворуч і почав видиратися вгору крізь непролазні кущі. Люсі остаточно прокинулась — саме вчасно, щоб помітити, як Бобер зникає в майже невидимій печерці, так добре прихованій за густими кущами, що помітити її неможливо, якщо не стояти просто над нею. Доки вона поверталась до тями, Бобер уже заліз до печерки — лише хвіст його стирчав над поверхнею.

Люсі швиденько присіла і полізла слідом за ним. Позаду вона чула сопіння, пихкання та буркотіння — і за мить усі інші також залізли всередину.

— Де це ми?

У темряві голос Пітера лунав втомлено, немов надламаний. (Мені, звичайно, не треба вам пояснювати, який це надламаний голос.)

— Це старовинна схованка бобрів. Тут можна пересидіти лиху годину, — пояснив Бобер. — Про неї мало хто знає. Можливо, тіснувато, але нам не завадить поспати кілька годин.

— Коли б ви так не метушилися, я б прихопила подушки, — докірливо промовила Бобриха.

Умостившись, Люсі подумала, що печерка ця не така вже й затишна, як оселя пана Тумнуса — нірка в землі та й годі, але суха й тепла. І дуже маленька — для того, щоб усі змогли влаштуватися на ніч, довелося тісно притулитися одне до одного. Та після довгого шляху їм було тепло та спокійно разом. Якби ж тільки підлога була хоч трохи рівнішою! У темряві Бобриха пустила по колу пляшечку, з якої всі сьорбнули щось таке, від чого хтось закашляв, хтось зачхав, комусь наче горло обпекло, зате всередині одразу ж потеплішало і всіх негайно огорнув солодкий сон.

Здавалося, не минуло і хвилини (хоча насправді спливло декілька годин), як Люсі прокинулася від холоду, не спроможна навіть поворухнути затерплими руками-ногами та мріючи про гарячу ванну. У напівсні вона відчула, як її щоку лоскочуть довгі вуса, і помітила світло, що струменіло крізь вхід у печеру. Тоді вона й продерла очі. Заворушилися й інші. Звідкись почулося веселе дзеленчання, і за мить усі сиділи, роззявивши роти і витріщаючись, дослуховуючись до звуку, що ввижався їм увесь той довгий шлях минулої ночі.

Бобер, не зволікаючи, кинувся геть з печери. Ви, можливо, вирішите, як спочатку вирішила Люсі, що то було вкрай нерозумно з його боку, тоді як насправді розумнішого вчинку годі було й сподіватися. Хто-хто, а Бобер добре знав, як непомітно прослизнути поміж заростями ожини, і він перш за все мав дізнатися, яким шляхом прямує Чаклунка. Інші, причаївшись, немов миші, залишилися чекати на нього в печері. Хвилин за п’ять всі до смерті перелякалися — десь зовсім близько почулися голоси. «Ой! — ледь стримала зойк Люсі. — Його помітили! І спіймали!»

До чого ж усі здивувалися, коли за хвилину просто в них над головами пролунав голос Бобра.

— Усе добре! — загукав він їм. — Виходьте, пані Бобрихо! Виходьте, сини та доньки Адама! Усе гаразд! Не вона то була!

Звичайно, так ніхто не говорить, але саме так зазвичай висловлювалися бобри, коли їх щось дуже хвилювало; і коли я кажу «зазвичай», я, звісно, маю на увазі бобрів у Нарнії, бо по наш бік чарівних дверей бобри переважно мовчать.

Отож на поклик нашого Бобра, кліпаючи очима від сліпучого денного світла, скуйовджені, заспані та перемазані землею, Бобриха з дітьми вилізли на поверхню.

— Ходіть-но сюди! — гукнув їм Бобер, який у захваті мало не пританцьовував. — Ходіть скоріше! Лише погляньте! Оце так удар для Чаклунки! Здається, чари її вже розсіюються…

— Що ви таке говорите, пане Бобре? — відхекуючись, поцікавився Пітер, коли всі нарешті спромоглися видертися на кручу.

— Хіба не казав я вам, що вона зробила так, аби в Нарнії завжди була зима, але Різдво оминало нас? Що ж, тільки погляньте туди! — відповів Бобер.

І вони поглянули.

На дорозі стояли запряжені оленями сани з розшитою бубонцями упряжжю, й олені, на відміну від чаклунських, були не білі, а брунатні, і до того ж набагато більші. А їздового — того взагалі годі було не впізнати. Високий, кремезний, вдягнений у яскраво-червоний, червоніший навіть за ягоди падуба, кожух з підбитим хутром каптуром, з довгою бородою, яка білими пасмами вируючого водоспаду спускалася йому на груди, він був знайомий усім з дитинства, хоча зустріти його (та