Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

багатьох інших) можна було тільки в Нарнії. Але й по наш бік чарівних дверей усі змалечку звикли бачити його зображення на вітальних листівках, а також підслуховувати розмови дорослих про нього — усе це зазвичай відбувалося просто напередодні Різдва. Та одна річ — знати про когось, а зовсім інша — побачити на власні очі. На різдвяних листівках Дід Мороз зазвичай веселий та потішний. Проте наяву, коли діти добре розгледіли його, він виявився геть іншим — таким великим, святковим та справжнім-справжнісіньким, що у всіх навіть дух забило від радощів.

— Дійшов нарешті! — прогримів Дід Мороз. — Довгенько ж вона змусила мене чекати. Либонь, і Аслан сюди прямує, коли чари її послабшали.

Люсі відчула, як по спині побігли мурашки, та не від холоду чи жаху, а від невимовної радості, чого, правду кажучи, давненько з нею не траплялося.

— А тепер, — мовив він далі, — як щодо святкових подаруночків? Вам, пані Бобрихо, швацька машинка, новіша та зручніша. А щоб вам із нею не тягатися, я її залишу у вас вдома, коли проїжджатиму поряд.

— Якщо вам не важко, пане добродію, — уклонившись, відповіла Бобриха. — Та він замкнутий.

— Замки та засуви — мені не перешкода, — усміхнувся Дід Мороз. — А щодо вас, пане Бобре, то, коли ви повернетеся додому, греблю вашу буде вже закінчено, усі діри залатано та опуст припасовано.

«Пан» Бобер у захваті навіть рота розтулив, але вимовити хоч щось так і не спромігся.

— Пітере, Адамів син, — звернувся до хлопця Дід Мороз.

— Я, — по-воєнному відрапортував Пітер.

— Для тебе теж є подарунки, — була відповідь, — та це не дитячі іграшки, а знаряддя для справжнього чоловіка. Наспів уже той час, коли вони стануть тобі в пригоді. Носи їх із гідністю!

І з цими словами він простягнув Пітеру щит та меч. На сріблястому тлі щита було зображено лева на задніх лапах. Лев був яскраво-червоного кольору — кольору стиглої полуниці. Ефес у меча був золочений, а сам меч було вкладено в піхви на шкіряній перев’язі. І меч, і піхви, і перев’язь були немов заздалегідь підігнані під Пітера і прийшлися якраз до міри. Приймаючи дарунки, Пітер був мовчазний та серйозний — він добре розумів важливість того, що відбувалося.

— Сьюзан, донько Єви, — промовив Дід Мороз. — А ось і твої дарунки. — І з цими словами він передав їй лук, сагайдак, повний стріл, та невеличкий ріжок зі слонівки. — Лук той знадобиться тобі в скрутний час, але не до бою тобі з ним ставати. Він не знає промаху. А варто прикласти ріжок до вуст та подути в нього — буде тобі підмога, де б ти не опинилась.

Нарешті він вимовив: «Люсі, донько Єви», і Люсі виступила вперед. Їй він подарував маленьку, на перший погляд, скляну пляшечку (хоча дехто потім казав, що її зроблено з цілого діаманту) та короткий кинджал.

— У цій пляшечці, — пояснив він, — цілюще зілля з нектару вогняних квітів, що зростають на сонці в сонячних горах. І коли тебе або когось із друзів твоїх буде поранено — кількох крапель цього зілля достатньо, аби зцілитися. Ну, а кинджал, звісно, потрібен тобі тільки для захисту, бо негоже жінкам брати участь у бою.

— Але чому? — знітилась Люсі. — Хоч я і не знаю напевно, але гадаю, що духу мені не забракне.

— Річ не в тому, — похитав головою Дід Мороз. — Не жіноча то справа — у бою правду захищати. А тепер, — він несподівано втратив свій поважний вигляд, — у мене є щось для вас усіх!

Звідкілясь, певно, з великого мішка за плечима, хоч ніхто того не помітив, він витяг велику тацю з п’ятьма чашками й тарілочками, горщик із грудковим цукром, глечик із добірними вершками і великий-превеликий чайник, щойно просто з жару, вигукнув: «Щасливого Різдва! Хай живе справжній король!», клацнув батогом, і не встигли всі й оком змигнути, як і він, і олені вже зникли, немов їх і не було.

Пітер саме витяг меча з піхов і показував його Боброві, коли втрутилась пані Бобриха:

— Ось, ось! Отак усі й базікатимуть, доки чай не охолоне! От уже ці чоловіки! Беріть тацю та несіть її вниз, там усі ми добре поснідаємо! Добре, що я не забула прихопити із собою хлібного ножа.

Кручею вони повернулися до печерки, де Бобриха нарізала канапок із шинкою, Бобер налив по чашках чай, і всі разом заходилися снідати. Та щойно зі сніданком було покінчено, як Бобер зіп’явся на ноги й оголосив:

— Час рушати!

Розділ 11

Аслан наближається

Тим часом для Едмунда настали не те щоб лихі, але дуже скрутні часи. Доки гном відлучився лагодити сани, Едмунд, який був дещо розчарований прийомом, влаштованим йому в королівському палаці, як то кажуть, губа в нього не з лопуцька, сподівався, що Королева схаменеться і буде прихильною до нього, як під час їх останньої зустрічі. Та вона чомусь не поспішала. Коли ж її мовчання стало нестерпним, Едмунд зібрався з духом і сам нагадав про себе:

— Дозвольте, ваша величносте, а як щодо винагороди, солодкої винагороди? Ви ж самі казали…

— Цить, недоумкуватий! — тільки й відмахнулася Королева, але потім, здається, змінила гнів на ласку і пробуркотіла собі під ніс: — Не вистачало ще, аби цей зануда дорогою зомлів з голоду… — Вона знову плеснула в долоні. З’явився ще один гном. — Принеси людському маляті їжі та питва, — звеліла вона.

Гном не забарився, повернувшись із залізним кухлем, у якому плескалася звичайна вода, та залізною мискою, на якій самотував окрайчик засохлого хлібця. Усе це він жбурнув Едмундові під ноги та хрокнув на додачу найогиднішим чином.

— Мармелад для колишнього принца, ги-ги-ги!

— Забери це геть з моїх очей! — насупився Едмунд. — Навіщо мені ваша черства скоринка?!

Та Чаклунка кинула на нього красномовний погляд. Нічого доброго цей погляд не провіщав, тож Едмунд вибачився і мовчки заходився смоктати жалюгідну скоринку, бо розгризти її — з огляду на таку її черствість — міг хіба що дуже голодний вовк.

— Звикай задовольнятися тим, що є, бо невідомо, коли ще перепаде тобі бодай сухарик, — усміхнулася Королева.

Едмунд мало не вдавився окрайцем, коли перший гном повернувся і доповів, що сани готові. Чаклунка підвелася і, наказавши Едмундові йти слідом, вийшла з тронної зали. Надворі знов неабияк сніжило, та Королеву, здавалося, це аж ніяк не бентежило, так само як не хвилювало і легке, не за погодою, плаття Едмунда. Вона тільки кивнула