Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

Раптом до мене дійшло, що відбувалося там насправді.

— Не їж!

Вона спантеличено поглянула на мене.

— Усе не так погано, — сказала вона — не надто розбірливо, позаяк рот у неї був повний і злипнувся. — Воно дивне, але, у принципі, не неприємне.

Підійшовши до неї, я вибив кружало в неї з руки. У відповідь її очі гнівно спалахнули.

— Виплюнь! — гарикнув я. — Негайно! Це отрута!

Гнів на її обличчі негайно обернувся жахом. Вона роззявила рота й випустила на землю грудку темної речовини. Тоді сплюнула густою чорною слиною. Я сунув їй у руки свою пляшку з водою.

— Прополощи рота, — сказав я. — Сполосни й виплюнь.

Вона взяла пляшку, а тоді я згадав, що вона порожня. Ми допили її під час обіду.

Я кинувся бігти й ледь подолав вузький прохід. Притьмом видерся по драбині, схопив бурдюк, а тоді спустився й повернувся до маленької ущелини.

Денна сиділа на дні ущелини мертвотно-бліда і з круглими очима. Я пхнув бурдюк їй у руки, і вона захлебтала так швидко, що аж захлинулась, а тоді сплюнула й трохи закашлялась.

Я сунув руку в кострище, глибоко занурив її в попіл і врешті-решт знайшов під ним вуглинки, які не згоріли. Дістав жменьку незгорілого деревного вугілля. Потрусивши рукою, майже позбувся попелу, а тоді сунув їй жменьку чорних вуглинок.

— З’їж оце, — наказав я.

Вона глянула на мене порожніми очима.

— З’їж! — Я потрусив жменею вугілля перед нею. — Якщо ти це не розжуєш і не проковтнеш, я виведу тебе з ладу й запхну його тобі в горлянку! — Я закинув трохи собі в рот. — Поглянь, тут нічого страшного немає. Просто зроби це. — Мій тон пом’якшився, став швидше благальним, аніж наказовим. — Денно, довірся мені.

Вона взяла трохи вугілля й поклала собі в рот. Бліда на виду, зі сльозами на очах, вона розжувала все і, скривившись, запила ковтком води.

— Тут збирають триклятий офалум, — пояснив я. — Який же я ідіот — не помітив цього швидше.

Денна почала щось говорити, але я урвав її.

— Не говори. Їж далі. Стільки, скільки зможеш.

Вона серйозно кивнула, вирячивши очі. Пожувала, трохи закашлялась, але проковтнула вугілля, знову набравши в рот води. Швидко з’їла дванадцять порцій, а тоді знову прополоскала рота.

— Що таке офалум? — тихо запитала вона.

— Наркотик. Це дерева денер. Ти щойно напхала собі повний рот денерового ґлею. — Я сів поруч з нею. У мене трусилися руки. Я поклав їх на ноги й міцно притиснув, аби це приховати.

Вона нічого не відповіла. Про денеровий ґлей знали всі. У Тарбієні закоцюблі трупи солодкожерів, які перестаралися з дозою в провулках і під дверима в Доках, доводилося збирати шкуродерам.

— Скільки ти проковтнула? — запитав я.

— Я просто його жувала, як іриску. — Вона знову зблідла на виду. — У мене ще трохи застрягло в зубах.

Я торкнувся бурдюка.

— Полощи далі.

Вона перекотила воду з однієї щоки до другої, виплюнула й повторила процедуру. Я спробував здогадатися, скільки наркотику потрапило в її організм, але на це впливало надто багато чинників. Я не знав, скільки вона проковтнула, наскільки рафінованим був той ґлей, чи намагалися ті, хто його виробляє, якось його фільтрувати чи очищувати.

Вона ворушила ротом, водночас облизуючи язиком зуби.

— Ну, добре, я чиста.

Я вимушено засміявся.

— Аж ніяк, — заперечив я. — У тебе рот весь чорний. Ти схожа на дитину, яка гралася у вугільній ямі.

— Ти від мене недалеко відбіг, — відповіла вона. — Ти схожий на сажотруса. — Вона потягнулася до мого оголеного плеча. Я, певно, порвав сорочку, зачепившись об каміння, коли мчав по бурдюк із водою. Вона кволо всміхнулась; усмішка зовсім не відобразилася в її переляканих очах. — Чому я напхалася вугілля?

— Деревне вугілля — як хімічна губка, — пояснив я. — Воно всотує наркотичні та отруйні речовини.

Вона трохи посвітлішала.

— Повністю?

Я замислився, чи мені не збрехати, але передумав.

— Здебільшого. Ти прийняла його досить швидко. Воно всотає більшу частину того, що ти проковтнула.

— Скільки?

— Близько шести десятих, — відповів я. — Сподіваюся, що трохи більше. Як ти почуваєшся?

— Я злякана, — зізналася вона. — Наполохана. Але поза тим — жодних змін. — Вона нервово посунулася на місці й поклала руку на липке кружало ґлею, яке я перед цим вибив з її рук. Вона змахнула його й нервово обтерла руку об штани. — Коли ми дізнаємося напевне?

— Я не знаю, наскільки він рафінований, — сказав я. — Якщо він досі сирий, він довше буде проникати у твій організм. Це добре, тому що його дія розтягнеться на триваліший час.

Я намацав пульс у неї на шиї. Він був дуже швидкий, а це мені ні про що не казало. У мене теж був дуже швидкий пульс.

— Поглянь сюди. — Я змахнув піднятою рукою й простежив за її очима. Її зіниці реагували на світло сповільнено. Я поклав руку їй на голову і, начебто зібравшись трохи підняти їй повіку, сильно притиснув палець до синця в неї на скроні. Вона не здригнулася й ніяк не показала, що їй боляче.

— Раніше я гадала, що це я сама вигадую, — промовила Денна, поглянувши на мене. — Але твої очі справді змінюють колір. Зазвичай вони яскраво-зелені, з золотим кільцем довкола серединки…

— Вони в мене від матері, — відповів я.

— Але я за ними стежила. Коли ти вчора зламав ручку насоса, вони стали тьмяно-зеленими, каламутними. А коли свинопас висловився про ру, вони всього на мить потемніли. Я думала, що це лише світло, але тепер бачу, що воно тут ні до чого.

— Я здивований, що ти помітила, — зауважив я. — За все моє життя це відзначив хіба один мій старий учитель. І він був арканістом, а це означає, що помічати — це, у принципі, його робота.

— Ну, помічати все, пов’язане з тобою, — моя робота. — Вона трохи схилила голову набік. — Мабуть, увагу людей відвертає твоє волосся. Воно таке яскраве. Неабияк… неабияк відвертає увагу. А лице в тебе дуже виразне. Ти постійно його контролюєш, навіть поведінку очей. Але не їхній колір. — Вона ледь помітно всміхнулася. — Тепер вони бліді. Як зелений іній. Ти, певно, страшенно боїшся.

— Мені здається, що це — давня добра хіть, — якомога грубішим тоном відповів я. — Нечасто гарна дівчина так близько підпускає мене до себе.

— Ти завжди чудово мені брешеш, — сказала вона та опустила погляд з мене на свої руки. — Я помру?

— Ні, — запевнив я. — Аж ніяк.

— Можеш… — Вона підняла на мене очі й знову всміхнулася; очі в неї були вологі, але сльози з них не текли. — Можеш просто