Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

— Ти не помреш, — вимовив я та звівся на ноги. — Ходімо, подивімося, чи не пішла вже наша приятелька-ящірка.

Я хотів, аби вона постійно рухалася й перемикала свою увагу на щось інше, тож ми обоє випили ще трохи й повернулися на оглядовий майданчик. Дракус лежав на сонечку і спав.

Я скористався можливістю запхати до своєї дорожньої торби ковдру та сушене м’ясо.

— Раніше мені було соромно красти в мертвих, — зізнався я. — Але зараз…

— Принаймні тепер ми знаємо, чому він ховався в такій глушині з арбалетом, оглядовим майданчиком і взагалі, — промовила Денна. — Невелику таємницю розгадано.

Я почав зав’язувати свою торбу, але тоді, спохопившись, поклав до неї і стріли для арбалета.

— А це навіщо? — запитала вона.

— Вони коштують грошей, — сказав я. — Я заборгував одній небезпечній людині. Мені стане у пригоді кожен гріш… — замислившись, я поступово замовк.

Денна подивилася на мене, і я зрозумів, що вона дійшла того ж висновку.

— Знаєш, скільки коштувала б така кількість ґлею? — запитала вона.

— Та ні, — промовив я, думаючи про тридцять ночов, на кожних з яких лежить пластина з застиглого внизу чорного липкого ґлею завбільшки з обідню тарілку. — Гадаю, що дуже багато. Шалену суму.

Денна захиталася вперед-назад.

— Квоуте, я сама не знаю, як до цього ставлюся. Я бачила, як дівчата ставали залежними від цієї штуки. Мені потрібні гроші. — Вона гірко розсміялася. — Зараз у мене немає навіть другого комплекту одягу. — Вона явно була стурбована. — Але я не знаю, чи так уже він мені потрібен.

— Я думаю про аптекарів, — швидко сказав я. — Вони б рафінували його й зробили б з нього ліки. Це потужне знеболювальне. Заплатять нам далеко не так добре, як інші люди, але все ж півбуханця…

Денна широко всміхнулася.

— Я була б дуже рада мати півбуханця. Особливо зважаючи на те, що мій загадковий гад-покровитель, судячи з усього, зник.

Ми повернулися в ущелину. Цього разу я, вийшовши з вузького проходу, побачив випарювальні ночви в іншому світлі. Тепер кожні з них відповідали добрій сумі в моїй кишені. Плата за навчання в наступному семестрі, новий одяг, свобода від боргу перед Деві…

Я побачив, що Денна дивиться на ночви з таким само зачудуванням, хоча в неї очі оскліли дещо сильніше, ніж у мене.

— Я б могла рік спокійно жити на ці гроші, — сказала вона. — І ні перед ким не бути зобов’язаною.

Я пішов у повітку з інструментами й узяв по скребку для кожного з нас. Попрацювавши кілька хвилин, ми зібрали всі чорні липкі шматочки в одну грудку завбільшки з солодку диню.

Денна трохи здригнулася, а тоді з усмішкою поглянула на мене. Щоки в неї були рум’яні.

— Мені раптом стало дуже добре. — Вона схрестила руки на грудях і потерла себе руками вгору-вниз. — Дуже-дуже добре. Не думаю, що це я просто подумала про такі великі гроші.

— Це ґлей, — пояснив я. — Те, що він так повільно на тебе подіяв, добрий знак. Якби це сталося швидше, я б захвилювався. — Я серйозно поглянув на неї. — А тепер послухай. Якщо відчуєш якусь важкість у грудях або тобі стане важко дихати, неодмінно скажи мені. Якщо нічого з цього не буде, з тобою все має бути гаразд.

Денна кивнула, а тоді глибоко вдихнула й видихнула.

— Небесний ангелику Ордале, я почуваюся чудово. — Вона глянула на мене з тривогою, але все одно не змогла стримати широкої усмішки. — У мене від цього з’явиться залежність?

Я заперечно хитнув головою, і вона зітхнула з полегшенням.

— Знаєш, що тут найпаскудніше? Мені страшно стати залежною, але мені начхати, що мені страшно. Я ще ніколи так не почувалася. Не дивно, що наш великий лускатий друг постійно ходить сюди по нову порцію…

— Тейлу милосердний, — промовив я. — Я про це й не подумав. Ось чому він намагався продертися сюди. Він відчуває запах ґлею. Він два витки їв дерева, по три-чотири штуки на день.

— Найбільший солодкожер повертається по нову дозу. — Денна засміялася, а тоді на її обличчі відобразився жах. — Скільки дерев залишилося?

— Два чи три, — відповів я, згадуючи ряди порожніх ям і зламаних стовбурів. — Але відколи ми сюди повернулися, він міг з’їсти ще одне.

— Бачив коли-небудь солодкожера, на якого найшов голод? — сказала Денна з ошелешеним обличчям. — Вони ж казяться.

— Я знаю, — відповів я, згадуючи дівчину, яка танцювала голяка в снігу в Тарбієні.

— Як гадаєш, що він зробить, коли дерев не залишиться?

Я добряче замислився.

— Піде шукати нові. І впаде у відчай. А ще він знає, що в останньому місці, де він знайшов дерева, була маленька хатинка, від якої пахло людьми… Нам доведеться його вбити.

— Вбити? — Вона засміялася, а тоді знову притиснула руки до рота. — Не маючи нічого, крім мого гарного голосу та твоєї мужньої відваги? — Вона, хоч і тримала обидві руки біля рота, неконтрольовано захихотіла. — Господи, Квоуте, вибач. Як довго я такою буду?

— Не знаю. Офалум викликає ейфорію…

— Є. — Вона підморгнула мені з широкою усмішкою.

— Далі — маніакальний стан, за досить великої дози — нетривалий делірій, а тоді — виснаження.

— Може, я нарешті просплю всю ніч, — сказала вона. — Не можна всерйоз сподіватися вбити цю тварюку. Чим ти її вбиватимеш? Загостреним дрючком?

— Я не можу просто дозволити їй бігати на волі. До Требона звідси всього миль із п’ять. А ще ближче є невеличкі ферми. Уяви собі, якої шкоди він би завдав.

— Але як? — повторила вона. — Як убити таку істоту?

Я повернувся до крихітної повітки.

— Якщо нам пощастило, то цьому хлопцеві вистачило розуму купити запасний арбалет… — Я почав ритися, викидаючи з дверей різні речі. Лопатки для розмішування, відра, скребки, лопата, знову відра, бочка…

Бочка була десь завбільшки з невеличке барильце елю. Я виніс її з повітки й здер кришку. На дні лежав цератовий мішок із великою клейкою грудкою чорного денерового ґлею, щонайменше вчетверо більшою за ту, яку вже зліпили ми з Денною.

Я витягнув мішок і поклав його на землю, розкривши перед Денною. Вона зазирнула всередину, охнула, а тоді трохи пострибала.

— Тепер я зможу купити собі поні! — засміялася вона.

— Стосовно поні не знаю, — мовив я, зробивши певні підрахунки в голові. — Але гадаю, що, перш ніж ми поділимо гроші, тобі слід купити добру напіварфу. А не якусь там понуру ліру.

— Так! — вигукнула Денна й кинулася до мене з несамовитими радісними обіймами. — А тобі ми купимо… — Вона з цікавістю поглянула на мене; її замурзане обличчя при