Патрік Ротфусс - Ім’я вітру

Тоді він заходився його їсти, почавши з листя. Далі він захрумкав гілками завтовшки з мій зап’ясток із такою легкістю, з якою вівця розжовує траву. Коли стовбур нарешті залишився голим, я вирішив, що йому доведеться зупинитися. Та він просто вхопився величезним пласким ротом за один кінець стовбура й крутнув масивною шиєю. Стовбур тріснув і зламався так, що в дракуса в роті залишився чималий, але стравний шматок, який він проковтнув практично цілком.

Ми з Денною скористалися можливістю пообідати й собі. На обід було лише трохи коржа, ковбаса та залишки моєї моркви.

Довіритися їжі з ящика я побоювався, позаяк той, хто тут жив, цілком міг бути якимось божевільним.

— Я й досі дивуюся, що його тут жодного разу ніхто не бачив, — сказала Денна.

— Його, мабуть, бачили мигцем, — відповів я. — Свинопас казав, що всі знають: у цих лісах є щось небезпечне. Мабуть, вони просто гадали, що це демон чи ще якась маячня в цьому дусі.

Денна з веселим усміхом позирнула на мене знову.

— І це каже хлопець, який прийшов до міста в пошуках чандріян.

— Це інше, — з жаром заперечив я. — Я не розповідаю казочки про фей і не торкаюся заліза на кожному кроці. Я прийшов сюди, щоб дізнатися правду. Щоб здобути інформацію з джерела, надійнішого за історії з третіх вуст.

— Я не хотіла тебе образити, — вражено проказала Денна. Вона знову поглянула вниз. — Це справді неймовірна тварина.

— Коли я про нього прочитав, я й не повірив у вогонь, — зізнався я. — Це здавалося мені дещо надуманим.

— Більш надуманим за існування ящірки завбільшки з гужовий віз?

— Тут річ лише в розмірі. Але вогонь — це неприродньо. Зрештою, де він зберігає вогонь? Він же, ясна річ, не горить усередині.

— А хіба в тій книжці, яку ти читав, пояснення не було? — запитала Денна.

— В автора були певні здогади, та й усе. Спіймати дракуса для розтину йому не вдалося.

— Воно й не дивно, — відповіла Денна, дивлячись, як дракус спокійно перекидає ще одне дерево й починає його їсти. — Яка сітка чи клітка б його втримала?

— Утім, у нього було кілька цікавих теорій, — зауважив я. — Ти знаєш, що з коров’ячого гною виходить займистий газ?

Денна повернулася до мене й засміялася.

— Ні. Що, справді?

Я кивнув, широко всміхнувшись.

— Діти на фермах викрешують іскри на свіжий коров’ячий послід і дивляться, як він горить. Саме тому фермери мусять зберігати гній обережно. Газ може накопичитись і вибухнути.

— Я ж міська, — хихочучи, нагадала вона. — У нас у таке не грали.

— Багато втратили, — зауважив я. — Автор припускав, що дракус просто зберігає цей газ в якомусь міхурі. Насправді питання в тому, як він запалює газ. У автора є цікава ідея, пов’язана з миш’яком. З погляду хімії вона логічна. Миш’як і копальний газ вибухають від зіткнення. Так і з’являються мандрівні вогники на болотах. Але я вважаю, що це трохи нелогічно. Якби в його організмі було стільки миш’яку, він би отруївся.

— Гммм-гмм, — відповіла Денна, ще спостерігаючи за драконом унизу.

— Але якщо подумати, йому, щоб запалити газ, потрібна лише крихітна іскорка, — промовив я. — До того ж існує чимало тварин, здатних створювати гальванічну силу, якої достатньо для іскри. Наприклад, електричні вугрі можуть породжувати стільки цієї сили, що нею можна вбити людину, а вони ж усього кілька футів завдовжки. — Я показав на дракуса. — У такої великої істоти її б точно могло вистачити на іскру.

Я сподівався, що моя винахідливість вразить Денну, але її увагою, вочевидь, заволоділа сцена внизу.

— Ти ж мене насправді не слухаєш, так?

— Та не дуже, — зізналася вона, повернулася до мене й всміхнулася. — Ну, тобто для мене це цілком логічно. Він їсть дерево. Дерево горить. Чому б йому не дихати вогнем?

Поки я намагався вигадати якусь відповідь, вона показала на долину.

— Поглянь на дерева отам. Вони не здаються тобі дивними?

— Крім того, що вони знищені й майже повністю об’їдені? — запитав я. — Не дуже.

— Поглянь, як вони розташовані. Це важко помітити, бо там справжнісінький безлад, але вони, здається, росли рядами. Наче їх хтось посадив.

Тепер, коли вона на це вказала, справді здавалося, ніби значна частина дерев до приходу дракуса росла рядами. Був десяток рядів по двадцять дерев. Тепер від більшості з них зоставалися самі пеньки чи ями.

— Навіщо висаджувати дерева посеред лісу? — замислилася вона. — Це ж не садок… Ти не бачив фруктів?

Я хитнув головою.

— А інших дерев дракус не їв, — продовжила вона. — Он посередині порожньо. Інші він валить, але ці він валить і їсть. — Вона примружилася. — Яке дерево він їсть зараз?

— Мені звідси не видно, — сказав я. — Клен? Його що, на солодке тягне?

Ми подивилися ще трохи, а тоді Денна звелася на ноги.

— Ну, важливо тут те, що він не побіжить і не дихне вогнем нам у спину. Ходімо подивімося, що на другому кінці цієї вузької стежки. Мені здається, що це десь неподалік.

Ми спустилися драбиною й неквапливо пішли звивистим дном вузької розколини. Вона крутилася й звивалася ще двадцять футів, а тоді привела в малесеньку ущелину з крутими стінами з усіх боків.

Виходу не було, але було очевидно, що нею якось користуються. Ущелину очистили від рослин, залишивши втоптану земляну долівку. Було викопано дві довгі ями для кострищ, а над ними лежали на цегляних платформах великі металеві ночви. Вони трохи скидалися на чани, в яких живодери топлять лій. Але ці були широкі, пласкі й мілкі, як дека для випікання величезних пирогів.

— Його справді тягне на солодке! — Денна засміялася. — Той хлопака виробляв тут кленові цукерки. Або сироп.

Я підійшов ближче, щоб подивитися. Довкола лежали відра, з тих, в які можна збирати кленовий сік для виварювання. Я відчинив двері крихітної благенької повітки й теж побачив відра, а також довгі дерев’яні лопати для мішання соку, скребки, якими можна діставати його з ночов…

Але щось у цьому явно було не так. У лісі було вдосталь кленів. Вирощувати їх було безглуздо. І навіщо обирати таке віддалене місце?

Може, він просто був не при своєму розумі. Я знічев’я взяв один скребок і поглянув на нього. Його край був перемазаний чимось темним, наче ним вишкрібали дьоготь…

— Фе! — скрикнула Денна за мною. — Гірке. Мабуть, спалили.

Я розвернувся й побачив, що Денна стоїть біля одного кострища. Вона відірвала від дна одних ночов велике кружало липкої речовини й надкусила його. Воно було чорне, а не темно-бурштинове, як кленові