Енн Аппельбаум - Історія ГУЛАГу

Старші покоління часто не дуже розуміли своїх молодших співвітчизників. Чоловікам і жінкам, що воювали по лісах зі зброєю в руках, було тяжко зрозуміти дисидентів, які вели боротьбу з допомогою аркушів паперу[1978]. Але старші все ще мали змогу надихати молодших своїм прикладом. Такі зустрічі сприяли формуванню особистостей, котрі пізніше виступили організаторами націоналістичних рухів, що, зрештою, зробили свій значний Внесок у руйнування Радянського Союзу. Згадуючи про пережите, грузинський громадський діяч Давид Бердзенішвілі сказав мені, що для нього кращими були два роки у таборі, ніж два роки у Радянській армії.

Зміцніли не тільки особисті зв’язки, а й зв’язки із зовнішнім світом. Один з випусків «Хроніки» за 1979 рік підтверджує це найкращим чином — серед іншого тут вміщено календарний звіт про повсякденне життя у штрафних камерах табору Пермь-35:

«13 вересня: Жукаускас виявив у баланді білого черв’яка.

26 вересня: Він знайшов у своїй мисці чорну комаху завдовжки півтора сантиметри. Про знахідку негайно повідомлено капітана Неліповича.

27 вересня: Температура у штрафній камері № 6, за результатами офіційного заміру, становить 12 градусів.

28 вересня: Температура у камерах вранці 12 градусів. Видали другі ковдри і штани на ваті. У приміщенні чергових охоронців поставили обігрівач. Температура у камерах ввечері 11 градусів.

1 жовтня: 11,5 градуса.

2 жовтня: У камеру № 6 (Жукаускас, Ілузман, Мармус) поставили 500-ваттний обігрівач. Температура вранці і ввечері 12 градусів. Жукаускасу запропонували підписати документ, за яким його виробіток був у десять разів меншим, ніж насправді. Він відмовився…

10 жовтня: Балханов відмовився добровільно йти на засідання виховної комісії. За розпорядженням Нікомарова його потягли силою».

І так далі.

Влада здавалася безсилою зупинити потік такої інформації або запобігти її постійному транслюванню у програмах західних радіостанцій, що вели мовлення на СРСР. Про арешт Бердзенішвілі 1983 року Бі-Бі-Сі повідомило через дві години[1979]. Ратушинська і її товаришки по бараку жіночого табору в Мордовії послали Рейганові вітання з переобранням на посаду президента США. Він його отримав на другий день. КГБ, як вона із задоволенням писала, це «особливо добило»[1980].

Для найрозважливіших іноземців, що заглядали до дивовижного світу Радянського Союзу, така винахідливість здавалася дещо безглуздою. Виглядяло на те, що з усіх практичних поглядів Андропов здобув перемогу. Десятиліття переслідувань, ув’язнень і заслань зробили дисидентський рух нечисленним і слабким[1981]. Більшості з відоміших дисидентів вдалося позатикати роти: в середині 1980-х Солженіцин був у вигнанні за кордоном, а Сахаров — у засланні в Горькому. Співробітники КГБ стежили за кожним рухом Роя Медведєва. Здавалося, ніхто в СРСР не звертає на них уваги. Напевно, найвидатніший тогочасний західний учений — фахівець з питань радянського дисидентського руху Пітер Реддавей 1983 року писав, що дисидентські групи «мало що значать або і взагалі нічого не значать для загальної маси пересічних людей у російській частині СРСР»[1982].

Горлорізи і наглядачі, лікарі-злодії і співробітники таємної поліції — всі вони, здавалося, перебувають у повній безпеці на своїх добрих роботах. Та земля під їхніми ногами вже рухалася. Категорична нетерпимість Андропова до дисидентів виявилася недовговічною. З його смертю 1984 року відійшли в минуле і всі ці заходи.

Коли у березні 1985 року Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, спочатку сутність нового радянського вождя і для співвітчизників, і для іноземців була таємницею. Він здавався гладеньким і обтічним, як і всі радянські бюрократи — проте були й певні ознаки чогось іншого. Через кілька місяців після його вступу на посаду я зустрічалася з групою ленінградських «відмовників», які сміялися з наївності Заходу: як можна повірити, що те, що Горбачов більше любить віскі, ніж горілку, а його дружина захоплюється західною модою, означає, що він ліберальніший за своїх попередників?

Та вони помилялися: він таки був інший. Мало хто у той час знав, що Горбачов походить із сім’ї «ворогів народу». Один з його дідів, селянин, був 1933 року арештований і відправлений у табір. Ще одного його діда арештували 1938 року — в тюрмі його катували, слідчий зламав йому обидві руки. Як пізніше згадував Горбачов, у дитинстві для нього це було шоком: «Сусіди обходили нашу хату, як зачумлену. Тільки вночі деякі близькі родичі наважувалися зайти. Мене уникали навіть сусідські хлопчики… все це було для мене великим ударом, який назавжди закарбувався в моїй пам’яті»[1983].

Разом з тим підозри «відмовників» не були й повністю безпідставними — перші місяці епохи Горбачова принесли розчарування. Горбачов зайнявся антиалкогольною кампанією, яка дратувала людей, поруйнував давні виноградники у Грузії й Молдавії і, можливо, цим навіть спровокував економічну катастрофу, яка наступила через кілька років: дехто вважає, що падіння доходів від продажу горілки непоправно зруйнувало тонку рівновагу радянської економіки. Тільки після вибуху на Чорнобильській атомній електростанції в Україні 1986 року Горбачов вдався до справжніх змін. Переконаний у тому, що Радянському Союзу потрібно відкрито говорити про свої проблеми, він запропонував ще одну новацію: гласність.

Спочатку гласність, як і антиалкогольна кампанія, була по своїй суті заходом економічним. Горбачов, очевидно, сподівався, що відкрите обговорення кризових явищ в економіці, екологічному стані та суспільному житті Радянського Союзу приведе до швидкого вирішення проблем, до перебудови — «перестройки», про яку він почав говорити у своїх виступах. Однак надзвичайно скоро гласність перейшла на висвітлення радянської історії.

Справді, коли описуєш громадську дискусію в Радянському Союзі наприкінці 1980-х років, виникає спокуса вживати порівняння з повінню чи потопом — впала гребля чи то прорвало трубу. У січні 1987 року Горбачов сказав групі заінтригованих журналістів, що «білі плями» радянської історії слід заповнити. Вже у листопаді зміни були такими великими, що Горбачов став другим лідером у радянській історії, який відкрито звернувся до теми цих «білих плям» у своїй промові:

«Саме брак належної демократичності радянського суспільства уможливив і культ особи, і беззаконня, свавілля і репресії тридцятих років — загалом, злочини, грунтовані на зловживанні владою. Багато тисяч членів партії і безпартійних стали жертвами масових репресій. Отака, товариші, гірка правда»[1984].

Горбачов висловлювався не так красномовно, як Хрущов, проте його вплив на широку радянську громадськість був, мабуть, більшим. Зрештою, промова Хрущова адресувалася закритому партійному зібранню. Горбачов промовляв у телепрограмі, що транслювалася на всю державу.

Горбачов також на практиці здійснював те, про що говорив з енергією, якої ніколи не було у Хрущова. Відразу після промови нові «відкриття» почали з’являтися у радянській пресі кожного тижня. Врешті-решт радянські