Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

— Ну, тоді ти це робиш, либонь, заради слави й репутації.

— Ненавиджу тебе! — вигукнув Голден.

— До вечора я й зладнаю тобі того першого візка, щоб ти на

ньому катався, — так відповів Еймос, із клацом загнавши

батарею в чохол.

— Дякую! — мовив Голден і, з крекотом звівшись на ноги, енергійно закрокував до вежі.

— Заходь — у будь-який час! — навздогін його спині сказав

Еймос.

Знову задзумів Голденів термінал.

— Джиме, де ви? — гукнула Елві тієї самої миті, коли він натис

кнопку зв’язку. — Мені так потрібні ці дані…

— Іду до вас, — відповів. — Щось мов ціла купа капелюхів

звалилась мені на голову. Але за хвилину буду у вас.

Він вимкнув зв’язок саме тієї миті, коли з головного входу вежі

вигулькнув Мертрі — мов щоб уже вкотре Голден виставив себе

брехуном.

— Капітане! — привітався Мертрі.

— Пане Мертрі! Як там справи на вашому кутку? Еймос

начебто добре справується, рихтуючи вирятовані візки.

— Він добрий механік, — похвалив Еймоса шеф кехівської

сек’юриті. — Там був ще один скид з орбіти.

— Я бачив. Мій термінал позначив це на мапі. Ось я вам

переведу місце приземлення, аби ви послали туди команду.

Поки він переводив координати, Мертрі сказав:

— Ми втратили людину.

— Кого саме?

— Паульсона. Одного з моїх механіків. Ніхто не вгледів, як

слимак заліз йому в черевик.

— Мені дуже жаль, — сказав Голден, силкуючись пригадати, чи

знав він, котрий з них був той Паульсон, і почуваючись винним

у тому, що хтось помер, а він не знає навіть, кому належало це

ім’я.

— Дурна помилка, — мовив Мертрі. Й швидко виклацав якісь

команди на своїм терміналі. — Але я не домагався вашого

співчуття. Просто ознайомив вас із ситуацією та повідомив про

меншу спроможність нашої команди.

— Окей, — відгукнувся Голден, вражений, що його все ще

дивує брак емпатії в цього чоловіка.

— Вей займеться пошуком цих припасів.

— А як її зір? Скільки ще таких пробіжок, на вашу думку, вона

зможе зробити?

— Вона у своєму процесі, — відповів, зі своєю невеселою

посмішкою, Мертрі. — Тож на ще одну, мабуть, спроможеться.

— Чудово, — сказав Голден. — Перекажіть їй, що я їй дякую.

— Перекажу, — пообіцяв Мертрі, ігноруючи іронію

співрозмовника. — Але мені щось від вас треба.

— Вам треба чи корпорації?

— Вважайте, що це те ж саме, як на цей момент, — відповів

Мертрі. — Серед цього вантажу мають бути якісь будівельні

матеріали. Мені треба зібрати робочий колектив, який би звів

мою будівлю, поки всі не посліпли настільки, що вже не зможуть

працювати.

— А навіщо це? Тут тонни всякої іншої роботи треба

переробити, поки ми можемо працювати. І нам поталанило

бодай у цьому, — показав Голден на інопланетянську вежу в

нього за спиною, — що прихисток не є найпекучішою нашою

проблемою.

— Ці люди, — провадив Мертрі, — їдять мої харчі, п’ють мою

воду й лікуються моїми ліками. Моя команда забирає скинуті з

орбіти припаси й здійснює небезпечні рятувальні роботи, що

уможливлює все, що я вже згадав. То знаєте що? Хай вони, поки

все це відповідає істині, зведуть мені, на моє прохання, кілька

стін.

— Тоді що ж вам треба від мене?

— У них склалося хибне враження, ніби ви тут найвище

начальство. І нечемністю було б колоти їм очі їхньою помилкою.

Зненацька Голденові ніби видіння явилось: ось він волочить

майже сліпого Мертрі ген-ген далеко в залиту дощами пустелю

й кидає його в самісіньку гущу смертослизів.

— Я сказав щось смішне? — запитав Мертрі.

— Внутрішній жарт! — усміхнувся Голден. — І ви там були. Я

скажу Керол, що ви шукаєте добровольців.

Не встиг Мертрі щось заперечити, як Голден крутнувся на

закаблуках і пішов геть.

Вежа всередині гула, мов вулик: колоністи квапилися

поробити останні приготування, щоб перебути ще одну