Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

сягнув правицею ліворуч і схопив оксіацетиленового різака.

Яскраво зблиснуло блакитне полум’я, яке він спрямував на щось

на землі. Смертослиз, що добирався до Еймосових ніг, засичав, за шкварчав — і згинув.

— А як твої очі — живі-здорові? — роблено-недбалим тоном

запитав Голден.

— Нівроку поки що, — відповів механік. — Мо’, завдяки тому, що ми сидимо тут не так довго, як ті скватери. Але я помічаю

нерівне зеленкувате палахкотіння по краях мого поля зору, то й

знаю: і в мене засів той самий жучок, що й у всієї решти.

— Краще б ти перебував у приміщенні, разом з усіма нами.

— Ба ні, — заперечив Еймос, хапнувши одну з почасти

розібраних уже батарей, аби розібрати її до кінця. — Багато що з

цього вирятованого добра, яке приносять мені люди Вей, виділяє токсичне лайно, що отруювало б там повітря. А ще не

хотілося б мені, щоб ті люди охали-ахали через те, що хтось

чужий бабрається в їхньому добрі.

— Та ти ж знаєш, чому я на цьому наполягаю. Цей курінь, що

ти тут нап’яв, став сухою місцинкою, привабливою для

смертослизів. Прийде ніч — так і полізуть на тебе ордою.

— Мо’, й полізуть, — погодився, ще й головою кивнувши, Еймос. — Але ось цей лист пластику не дає їм вилазити з ґрунту.

А тих, що таки намагаються проповзти у мій курінь, я

підсмажую різаком. І лишаю димучі їхні трупики за порогом.

Живих смертослизів трупики їхніх родичів начебто відлякують.

Гадаю, я в безпеці.

Голден кивнув головою і просидів, у товариській мовчанці, ще

кілька хвилин з Еймосом. А механік тим часом до кінця

розпатрав батарею і порозкладав її частини в такому порядку, щоб видно було, що й наскільки ушкоджене. Ось він склав купку

чистих частин, аби скласти з них нову батарею і всунути її в

новий корпус. Голден знав: якщо Еймос прийме його допомогу, то цим тільки зробить собі зайву заваду, але ж так приємно було

посидіти не під дощем і не на очах розтривожених колоністів, що він просто не хотів виходити звідти — і край.

— Знаєш, — нарешті заговорив він, — якщо твої очі геть

занепадуть, я примушу тебе перейти до вежі. Байдуже, закінчиш

ти це чи ні.

— Можеш спробувати! — засміявся Еймос.

— Не сперечайся зі мною в цьому питанні, — наполягав

Голден. — Будь такий ласкавий. Можу я мати таку розкіш: щоб

хоч у чомусь одному ніхто зі мною не сперечався? Я не бажаю

залишати тебе тут — смертоносним слимакам на поталу. А як

осліпнеш, то й заберу тебе.

— Чиста комедія то буде, — знову засміявся Еймос. — Тоді

якщо прийде хтось до мене, то я знатиму: це ти. Але ні, я не

такий затятий упертюх, аби стати героєм-гемороєм у задньому

твоєму місці, капітане. Сподіваюся, ти це знаєш.

— І чим тобі там погано?

— А там у всіх і кожного одна й та сама пранцювата проблема.

Їсти нічого, всі сліпнемо, планета вибухнула… — пояснив Еймос, уже почавши складати нову батарею із запасних частин. Його

спритні пальці так добре знали свою роботу, що йому майже й

не треба було дивитися туди. — Чи ти не знаєш, що в них усіх на

язиці?

— Що?

— Отаке: бги-бги, я не маю чого попоїсти, я сліпну, а ще оце

святе лайно: отруйні слимаки! Знаєш, я не психотерапевт, що

працює з групами. Хвилини дві того скиглення-нарікання — і я

почну викидати людей надвір, аби мати бодай який спокій.

Голден різко похилився й схопив мокру свою голову в руки.

— Та й мене це вбиває! Але мушу слухати… І стаю через це

химерний трохи.

— Ти химериш, бо перевтомлений, — сказав Еймос. —

Мучишся через отой свій пунктик: «Я маю спасти усіх!» А ще я

бачу: уже днів два ти не спиш. А оте вислуховування людських

нарікань? Ну, це ніби робота в тебе така. Завдяки цьому й

загрібаєш великі гроші.

— Ми з тобою обоє