Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Заведіть своїх досередини.

— Добре, — погодилася жінка й повела свою команду до входу.

Заклично забринів його ручний термінал. Голден дістав його й

переконався: хтось уже якусь хвилю намагався законтактувати з

ним. Натис кнопку зв’язку, й за кілька секунд на екрані

з’явилася Елві.

— Джиме, де ви є? Треба, щоб ви негайно вернулися до

лабораторії.

— Вибачте, — відповів Голден. — Маю трохи клопоту надворі.

— Якраз готові аналізи вашої крові. Треба, щоб ви прийшли й

прочитали мені результати.

А воно й справді: екран на аналітичному приладді такий

крихітний! І хто, в нашу епоху корегування зору імплантами, може мати поганий зір? Голденові так закортіло дорікнути

конструкторам очного обладнання: де ж вона, хвалена

практична корисність ваших виробів?

— Дозвольте мені закінчити цей обхід! — сказав Голден.

— Але це вкрай важливо.

— Та важливо й зберегти життя ідіотам, що не здатні

розгледіти смертослиза, а рвуться працювати надворі.

— То покваптесь, будьте ласкаві! — сказала вона й урвала

зв’язок.

Голден того термінала тільки тиць до кишені, як він ізнову

задзумів до нього. Швидкий погляд на екран: ага, повідомлення

про ще один скид припасів з орбіти. Він підніс термінал до рівня

риси обрію: хай укаже прилад, де впала передача з неба. Ось і

показав зум далеку білу пляминку парашута. Надто далеко. І

досі парашути приземлялися на надто широкій, як для пошуків, території. Пошукові команди все ще знаходили ті передачі, але

дуже скоро не лишиться нікого, хто бачив би досить далеко, аби

пройти небезпечний шлях до скинутих припасів і назад, до вежі.

Нікого — крім нього одного.

І подався Голден до Еймоса: чи ж виходить у механіка

розв’язати цю їхню проблему? Той улаштував собі майстереньку

за кількасот метрів від вежі, нап’явши А-подібного куреня з

гофрованого пластику. В тісноті того прихистку горою височіла

мала купа всякого причандалля: різні інструменти, вирятовані

частини електричних візків та знадоби до зварювання.

— Як тут твої справи? — запитав Голден, а тоді зайшов до

куреня і вмостився на пластиковому ящику, повному всякої

всячини.

Схрестивши ноги, сидів Еймос на пластиковому листу, в

оточенні корпусів батарей, і все те — на різному ступені

розібраності.

— Ну, оце тобі й проблема, — сказав він, помахом могутньої

руки мовби охопивши усі батареї.

— Всередині?

— Атож. Маю тут парочку візків, що добули їх пірнальники з

того супу навколо рудні — таких, що я їх, якби приклався

добряче, за кілька годин поставив би на ноги. Вони напрочуд

добре пережили те занурення. Рухову частину треба тільки

відчистити від мулу та всякого іншого бруду — легка робота.

— А батареї ж зачохлені.

— Ага, оце ж вона і є, майже вся проблема. — Еймос узяв

приваб ливий, на вигляд, шмат металу, але поплямований

іржею. — Ці пережили занурення гірше.

Голден узяв з Еймосових рук той погризений іржею свинець, уважно його обдивився, а тоді кинув на купу, вже височеньку, зіпсутих деталей.

— Із кораблів повідомляють, що стратосферні вітри

унеможлив люють точне скидання вантажів, — сказав він. —

Поки що я можу скеровувати пошукові команди на ті місця, де

падають вантажі.

— Поки що — це поки твої пошуковці спромогаються не

обсцикувати своїх черевиків.

— Саме так — до того моменту. А тоді я лишуся останнім, хто

буде спроможний ходити по ті припаси. І я не зможу і це робити, й все інше, коли не буде в моєму розпорядженні яких-небудь

коліщат.

— То вислухай дві вісті, добру й погану, — сказав Еймос. —

Доб -ра — це та, що я, либонь, зміг би зібрати дві-три робочі

батареї з різних запчастин. А погана — зарядити я зможу одну, навряд чи більше.

— Однієї мені вистачить. Плюс робочий візок, куди б її

увіткнути.

— Я