Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

частини збіглася з куксою старого. Поки її так тримав, Кукутіс умілими рухами закрутив два новеньких ремінці зі свинячої шкіри навколо кукси, підтягнув, засунув їхні кінці в особливі затискачі пряжки. Після цього звівся з крісла на обидві ноги, пройшовся кімнатою так, ніби нове взуття перевіряв: чи підходить? І з обличчям переможця повернувся до овального столу.

— І що, зовсім неважко крокувати? — спитав, із цікавістю спостерігаючи за старим, Вітас.

— А ви колись зважували свою ногу? — Кукутіс обернувся, на обличчі його заграла посмішка. — Гадаєте, вона легша за мою дерев’яну? Ви просто при ходьбі вагу своїх ніг не відчуваєте! І я не відчуваю, адже це моя вага! Навіть фляжка з бренді — це також частина мого тіла, як кров у судинах!

Вітас стенув плечима.

— Ви ж утомилися, може, полежите? — стурбовано озвалася Рената. — А я вечерею займуся!

— Що? Полежати? Це запросто й із задоволенням! — погодився старий.

— Ходімо на ту половину будинку, ви ж поживете у нас трохи?

— Поживу, чом би й ні! Я звик у чужих оселях жити, чужі будинки швидко до мене звикають і помічати перестають, що я їм чужий! А тут ніби і господа не чужа! І вас немов раніше десь зустрічав! — Кукутіс озирнувся зусібіч. — Ви мою стару ногу в футляр покладіть і назад у майстерню віднесіть. Нехай там лежить!

Рената відпровадила Кукутіса в спальню Йонаса, розстелила йому ліжко покійного дідуся.

— Одну подушку прибрати? — спитала.

— Навіщо ж? — відмовився від її пропозиції старий. — Хтозна, на який бік голова уві сні повернеться?

— І ще, — Барбора кивнула на залізну скриню на підлозі. — Тут у нас «чорна скринька» лежить. Я її давно прибрати хотіла, в комору...

— Це від літака? — пожвавішав Кукутіс.

— Так, на випадок катастрофи. Все запам’ятовує. Як диктофон.

— Запам’ятовує і записує? — перепитав він зацікавлено.

Рената кивнула.

— Нехай лежить. Може, якщо безсоння здолає, розповім йому про своє життя. Вам би не розповідав, пожалів би, а скриньці можна! — Кукутіс замислено глянув на апарат і обережно посміхнувся йому, немов цуценяті, яке чомусь не вихляє хвостом.

Увечері, коли вечеря майже готова була, і з кухні у вітальню аромати її проникли, вирушила Рената знову на половину Йонаса. Думала відразу в спальню податися, старого будити, але погляд її мимохідь на креденс у дідовій кухні впав. І зупинилася дівчина, підійшла до старовинних меблів. Поглядом на ту шухлядку висувну, під якою Кукутіс їй сховок, зроблений старим Вітасом, показав, затрималася. Конверти з іноземними марками, на яких голова королеви або принцеси зображена, згадала. Вона вже було руку до скриньки простягнула, аж за спиною двері рипнули. Обернулася. Там Кукутіс, одягнений. За ним, в проймі дверей ліжко діда Йонаса з відкинутою убік ковдрою.

— Ну от, поспав трохи! — сказав він задумливо.

— Дуже добре! І вечеря вже готова! — сказала Рената.

За столом Кукутіс сів поруч із Вітасом. Виглядав він якось інакше зараз, по-домашньому, немов справді був Ренаті близьким родичем.

— Ви якось змінилися, — не втрималася вона.

— Ну, так, — кивнув старий. — Пальто зняв, поспав, причесався.

Витягнув Кукутіс із кишені в’язаного темно-синього светра старі окуляри в кістяній оправі з круглими скельцями. Одягнув на ніс і пильно на дівчину глянув.

— Це щоб краще чути! — сказав він.

— Ой, як дідусь Йонас! Він також, коли окуляри одягав, краще чув! — вигукнула Рената.

Коли вона поклала на стіл, на стару лляну скатертину, дерев’яну дошку, а поверх неї — деко з духовки з двома зарум’яненими свинячими рульками, Кукутіс апетитно облизався.

— А як це ви мою улюблену страву вгадали? — перевів він погляд із рульок на молоду господиню.

— Та ні, це була улюблена їжа дідуся Йонаса, — розгублено промовила Рената. — І Вітас також любить! — Дівчина обернулася до коханого, котрий сидів поруч.

— Може, бальзаму для апетиту? — запропонував Вітас.

— Краще бренді, — старий поставив на стіл залізну фляжку, ту, що раніше в старій нозі зберігалася.

Розділ 117. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

Вітас заснув цього вечора хутко, хоча ніби й втомлюватися йому сьогодні не було від чого! Хіба що від вражень і здивувань!

Рената прокручувала в уяві день, що минав, як коротку і захопливу кінострічку. І щоразу окремий епізод цього фільму привертав її увагу по-особливому — момент, коли одноногий Кукутіс показував їй таємну майстерність прадідуся Вітаса, ту шухлядку в креденсі. А під нею — листи з королевою на марках!

Дівчина раптом подумала, що ці листи могли прийти з Англії, адже там у них королева! І там пропали її батьки: Юрате і Римас, зникли, як у білоруському болоті згинули. Може, в тих листах якраз і написано про їхню смерть або зникнення?!

Ці думки не давали їй заснути. Врешті вона тихенько піднялася з ліжка. Накинула халат і босоніж по прохолодній дерев’яній підлозі, прислухаючись до дощок під п’ятами: чи не заскриплять? — зайшла у вітальню і щільно причинила за собою двері в спальню, відрізавши свою бадьорість від сну Вітаса.

Так само акуратно вибралася дівчина в коридор і спинилася перед дверима, що вели на половину покійного Йонаса. Двері були ледь затиснуті одвірком і тому відчинилися майже безгучно, видавши лише одну жалібну ноту. Але і ця нотка змусила Ренату здригнутися та завмерти на кілька секунд.

Вікна у вітальні дідової половини ще раз нагадали, що ніч у будинку темніша, ніж ніч надворі. Круглий столик під вікном сріблився в темряві під зоряним світлом, що лилося з неба. Також сріблилася на кухоньці дерев’яна підлога під іншим вікном, і, немов відштовхуючись чи відбиваючись від підлоги, це світіння робило помітними і навіть видимими каструлі і пательні, що висіли на стіні, і креденс, що стояв по інший бік від вікна.

Рената зупинилася перед креденсом.

Потягнула обережно шухляду з ножами-виделками на себе. Столове приладдя дзенькнуло. Вона завмерла, озирнулася. Тільки в цей момент помітила, що двері з вітальні в спальню прочинені.

Згадала, як акуратно були перекладені тканиною монети в шухлядці дерев’яної ноги! Всміхнулася. Прислухалася до цілковитої тиші. Витягла шухляду та поклала на стільницю креденсної тумби. Як не намагалася зробити це акуратно, а все одно виделки з ножами дзенькнули ще раз.

Просунула руку в нішу, намацала планку, але та сиділа мертво, як цвяхами прибита. Спробувала Рената її вперед-назад посовати, і тут планочка ковзнула з невидимого кріплення, звільнилася. За нею слідом вийняла вже без зусиль Рената і