Андрій Юрійович Курков - Шенгенська історія. Литовський роман

class="p1">— Ні, ця також закоротка! — похитав головою Кукутіс, зазирнувши всередину.

Третя нога викликала у старого приплив ніжності. Він немов упізнав її, як стару знайому, яку багато років не бачив. Рука потягнулася до прибитої згори до широкого краю акуратної срібної пластини з вензелем з ініціалів і написом «Made in Lithuania».

— Цю він точно для мене наперед зробив! — сказав не без гордощів Кукутіс. — Знав, що я по всій Європі його ноги хвалю. Та й як не хвалити, якщо в його ногу поміщається стільки, скільки в три несесери не влізе!

Попрохав Кукутіс Вітаса цю ногу в будинок занести, і сам вийшов зі столярної майстерні.

Надворі Рената та Кукутіс затрималися, щоб надихатися свіжим весняним повітрям. А Вітас із футляром у руці та виразом приховуваного подиву на обличчі від ваги своєї ноші піднявся на поріг і зник за дверима.

— Ви потім майстерню знову дровами закладіть, — порадив Кукутіс Ренаті. — Я повернуся нескоро, але, може, хтось з інших клієнтів зазирне?!

— А може, залишитесь? — несподівано запропонувала Рената. — Відпочинете? Півбудинку порожніє з того дня, як дідусь Йонас помер...

— Йонаси не вмирають! — строго сказав старий. Його блакитні вицвілі зіниці дивилися на дівчину так уважно, немов шукав він в її обличчі схожість із обличчям її прадіда.

— Дідусь Йонас також так казав!

— Звісно, казав! Він же син Вітаса! У такого батька не могло бути дурного сина!

— А Вітаси вмирають? — спитала Рената.

— Якщо пам’ятати, що Вітаси не вмирають, то й вони не помруть! — промовив Кукутіс і всміхнувся. — Нумо, ходімо в оселю, буду нову ногу міряти!

На прохання старого овальний обідній стіл у вітальні перетворився тимчасово на «операційний». Операцію заміни ноги проводив сам Кукутіс, ще в майстерні старого Вітаса вибравши собі в помічники Вітаса-молодшого. Довелося хлопцеві прибрати зі столу комп’ютер і все зайве, і постелити стару скатертину. Стару скатертину, як і все старе, Рената могла знайти тільки на половині дідуся. І знайшла швидко в нижній шухляді шафи.

На розстелену лляну скатертину виклав Вітас із футляра нову ногу, і при денному світлі, що лило з вікон, «заграла» дерев’яна нога своєю витонченою красою, як якийсь чарівний інструмент міг би заграти неземною, не чутною раніше музикою.

Кукутіс, всівшись на стілець, відстебнув потріскані, розтягнуті ремінці, якими притягував стару ногу до короткої кульші, передав її Вітасу і попросив опустити на стіл акуратно і з повагою. Потім, стоячи на одній лівій нозі, але стоячи впевнено та твердо, перевірив Кукутіс на старій дерев’яній, через яку майже посередині пройшла помітна хвиляста тріщина, всі шухлядки, ніші та таємні отвори, про місцезнаходження яких не кожен сторонній зміг би здогадатися. З однієї пласкої та вузької ніші вийняв Кукутіс на світ божий один за одним шість своїх паспортів. Сірі, блакитні, зелені книжечки документів лягли на льон скатертини і нагадали Вітасу шкільний похід у музей, де такі ось документи під склом від сторонніх рук ховають. Тут скла не було, і руки самі потягнулися до паспортів. Узяв Вітас у руки найбільш, здавалося, старий, затертий, але не зім’ятий. На зеленій обкладинці в центрі — червоний герб із вершником, що підняв меч над головою. Розгорнув документ.

— Passeport pour l’etrange[104], — прочитав вголос. Розгорнув.

Погляд його зупинився на чорно-білій світлині молодого Кукутіса, потім сповз на чорнильного кольору текстовий друк: «Для виїзду в усі країни, крім Польщі». Очі Вітаса округлилися.

— А чому крім Польщі? — спитав він, звівши погляд на старого.

— Та ну їх! У мене для Польщі інший паспорт є, польський! — кивнув старий на стосик паспортних книжечок. — Не відво­лікай!

І рука старого витягнула за маленьке колечко з ноги овальну кришечку, а потім за залізну кручену кришечку вивудили його пальці з ніші, що відкрилася, фляжку об’ємом у склянку. Відкрутили пальці накривку, піднесли до носа.

— Ох! — видихнув Кукутіс і простягнув її Вітасу.

— Коньяк? — Вітас принюхався.

— Бренді, — поправив його Кукутіс.

Потім у цьому ж місці на новій нозі витягнув за колечко таку ж овальну кришечку, під якою в ніші поблискувала схожа фляжка.

Нову фляжку також відкрив і понюхав. І також простягнув Вітасу під ніс.

— Цей міцніший! — оприлюднив свою думку хлопець.

— Певна річ, правильне зберігання! Лежачи і нерухомо стільки років! — зі знанням справи закивав старий.

Рената здивовано спостерігала за тим, що відбувається. Спостерігала, як вийняв Кукутіс зі старої ноги кілька згортків монет, піґулки, нитки з голками, нотатник із ручкою, пачку чорно-білих фотографій і просто шматочок іржавого заліза з нерівними ­краями.

— Це що? — спитала дівчина, торкнувшись заліза пальцем.

— Осколок на пам’ять! Його у мене зі спини вийняли, вже коли відірвана вибухом нога більше не боліла. Пощастило мені... — останні слова він додав після короткої паузи і задумався.

— Чому пощастило? — Вітас озирнувся на Кукутіса.

— Більшість тих, кому ноги в Першу світову відірвало, вижили у Другій світовій. Ось і я вижив, ходив собі, нікому не заважав, у цій нозі, — він кивнув на свою стару, тріснуту ногу, — ост-марки і нові документи нашим литовцям через лінію фронту переносив. Німці на мене не дивилися, «совєти» також. Я для них був просто «одноногий»! Цікаво було, як у кіно!.. А ще ночами поранених партизанів до Вітаса приводив, а він їх у себе під майстернею ховав і там же з ними в карти грав. Любив це діло! Цікаво, з ким він тепер у карти грає?!

Старий замріяно всміхнувся.

— Гаразд, треба все ж таки справу скінчити, — обірвав він свої роздуми та спогади й узявся перевіряти всі ніші та таємні шухлядки нової ноги. Тут усе виявилося на місцях, а там, де нічого не мало бути, нічого й не було. Саме туди Кукутіс і паспорти свої сховав, і піґулки, і світлини чорно-білі. Фляжку зі старої ноги опустив у праву кишеню пальта. Напіввикористану котушку ниток на скатертині залишив, монети зі старої ноги до лівої кишені переклав.

— А навіщо монети в тканину загорнуті? — поцікавився ­Вітас.

— А щоб при ході не дзвеніли. Це і для зручності, і для безпеки. Іноді дзенькне у тебе щось у кишені, а за спиною вже і злодії з грабіжниками стоять!

Мало не розреготався Вітас.

— Зараз злодії більше за банкнотами полюють! А за монетами тільки жебраки нахиляються! — сказав він.

Кукутіс відмахнувся.

— Зараз і злодії дурні, і час не кращий! Нумо, допоможи!

Вітас підняв нову ногу, опустив її так, щоб внутрішня виїмка горішньої