Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

(всі вони були у Клари, так, щоб це виглядало, ніби проводжу Клару). Сіла в автобус в останню хвилину. За вікном залишились трохи розгублені кагебісти (їхня машина супроводжувала мене від самого мого будинку). Але… це все ж таки не Сіменон і не Крісті. На виїзді з міста автобус зупинило ДАІ. Доведеться повертатись додому.

В автобус зайшов міліціонер-регулювальник і «товариш у цивільному». Не вагаючись, пішли прямо до нас.

— Тетяно Іллівно, вийдемо!

— Чому?

— Вийдемо, ми вам все пояснимо!

— Не вийду, у мене є квиток, і я маю їхати! Не бачу підстав для затримання!

Попросила документи. Пред’явили. Капітан міліції.

— Ви ж розумієте, що автобус все одно не поїде, доки ви не вийдете. Ось через вас люди нервують, виходьте.

Люди справді нервували. Спершу нічого не розуміли: чому знімають людину з автобуса? Коли я почала голосно протестувати, запитуючи, на яких підставах мене висаджують, хтось навіть підтримав:

— А справді, по якому праву? У неї ж є квиток.

Але час минав. Автобус стояв. Минула година, і видно було, що й справді не поїде, доки я не вийду. Ситуація для людей навколо, добре знайомих з міліцією, була незрозуміла: з одного боку, коли вимагають, треба виконувати, а з іншого — чому такі тихі, чому так ввічливо поводяться. Та видно, і на «клієнтів» міліції ми були мало схожі.

Порадилась з Кларою — вирішили вийти. Справді, чому мають страждати люди, адже до Орла ще цілу ніч їхати, людям на роботу.

Вийшли, нас провели в будку регулювальника. Знову запитую, на яких підставах висадили з автобуса:

— Вам завтра треба з’явитись у міліцію, в районне відділення. Вдома на вас чекає повістка.

— Але я тільки годину як з дому, ніякої повістки там немає.

Відвезли додому. Справді виявилось, що недавно прийшов міліціонер і приніс виклик у районний відділ міліції.

У міліції допит: чому не працюю? На які гроші живу? Дали підписати папір — попередження, що коли не влаштуюсь на роботу упродовж двох тижнів, то мене притягнуть до судової відповідальності за ледарство.

У березні стан Льоні такий, як і раніше. До апатії та сонливості додалися дуже великі набряки. Він все ще в палаті під наглядом і вживає ті самі ліки. У палаті намагається відключитись, заглибитись у себе. Буває, що відключається так, що тепер для нього вже звично, і під час побачень. Погляд гасне або спрямовується кудись мимо. У цей час він нічого не чує і не бачить. Доводиться його гукати, і тоді він «повертається».

Дивитись на це неможливо. Обережно починаю вмовляти його написати заяву і визнати в ній, що він оцінює статті як «відхилення від норми». Але Льоня твердо заявив: «Писати їм я нічого не буду».

У Дніпропетровській прокуратурі, куди нарешті викликали, було виразно сказано, що в порушенні кримінальної справи проти лікарів Дніпропетровської лікарні мені відмовили, оскільки наприкінці березня медична комісія під головуванням професора Блохіної (вона за дорученням Міністерства охорони здоров’я СРСР очолює постійну комісію у спецтюрмі) перевірила лікування й умови утримання Плюща і не виявила ніяких порушень. (На наступному побаченні Льоня заперечив це: ніякої комісії не було, і його ніхто не обстежував).

Прокурор повідомив навіть новий діагноз — «шизофренія в параноїдній формі», що його тепер поставили Льоні. Почав казати про те, що йому відомо, що у французькій пресі з’явились статті про Плюща, і що він радить звертатись не у західні газети, а в радянські інстанції: «Адже вас можуть притягнути до суду за наклеп!»

… У злочину є своя логіка, злочинна логіка: він не обмежується на вже скоєному, а розростається, тягне за собою злочин новий і ще страшніший.

Спершу — явно брехливий діагноз, потім «лікування», невідповідне, злочинне щодо того ж брехливого і злочинного діагнозу; «шизофренію з млявим перебігом» не лікують галоперидолом, інсуліном і трифтазином. Що станеться на наступному етапі? Чим завершиться цей логічно неминучий процес санкціонованого і спровокованого державою злочину?

Передбачити неважко! Або не витримає тілесне здоров’я Леоніда Івановича, і тоді настане смерть фізична. Або буде знищено природу волі й духа, яку воздвиг він у відчайдушній боротьбі зі своїми катами, і тоді настане смерть духовна. Я з цілковитою відповідальністю стверджую, що те й інше однаково можливе, що часу залишилось мало, можливо, його вже зовсім немає. Людина посилається у світ не для того, щоб доводити свою вищість над виробами хімічної промисловості…

(Із статті Т. С. Ходорович «Ескалація відчаю», самвидав.)

Знову їду в Москву. Разом з Юрієм Орловим йдемо в медичне управління МВС СРСР, передаю заяву, в якій прошу припинити лікування чоловіка нейролептиками до того часу, доки Київський обласний суд (куди я зараз звернулась) не розгляне питання про примусове лікування і про переведення Леоніда Івановича Плюща з Дніпропетровська в іншу лікарню.

Цього ж дня ми з Юрієм побували в академіка Снєжневського. Він не знав, хто ми (його збило з пантелику прізвище і звання Орлова — доктор, професор), і тому відчинив двері і впустив. Змушений був прочитати і мою заяву.

Андрію Володимировичу!

12 жовтня 1972 р. експертиза інституту ім. Сербського, у якій і Ви брали участь, діагностувала моєму чоловікові Леоніду Івановичу Плющеві «шизофренію з млявим перебігом».

Ні я, дружина Леоніда Івановича, ні його мати й сестра, жодна людина з кола родичів, друзів, просто знайомих або колишніх колег по службі — ніхто не повірив у те, що діагноз, поставлений в інституті ім. Сербського правдивий, професійно добросовісний та науково істинний.

У діагнозі вбачали вирок політично неугодному інакомислячому, винесений зацікавленою організацією і реалізований, здійснений руками поступливих і слухняних лікарів.

…Леонідові Івановичеві призначене лікування абсурдне, а отже, злочинне і з погляду міжнародних психіатричних норм» і з погляду норм» встановлених у радянській психіатрії: адже в звичайних» «нормальних», тобто не підпорядкованих МВС психлікарнях «шизофренію з млявим перебігом» нейролептиками не лікують.

Я кваліфікую це свідоме й умисне відхилення від встановлених норм як страхітливе катування медичними препаратами. Мета цього катування «лікуванням» — викликати симптоми, що збігаються з ознаками шизофренічного захворювання.

І Ваші колеги домоглись своєї мети: Леонід Іванович втрачає пам’ять, працездатність, інтерес до книжок, до науки, до рідних, тобто до всього того, що було справжнім сенсом і змістом його життя не лише на волі, а навіть і в нелюдських умовах Дніпропетровської спецпсихлікарні до того часу, доки його не піддали тривалому інтенсивному «лікуванню». З Медичного відділу МВС УРСР я отримала повідомлення про погіршення стану Леоніда Івановича.

Отже, єдиний висновок,