Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

до якого я можу прийти, — це висновок про те, що погіршення настає в результаті «лікування», а єдиний висновок, до якого може і повинен прийти будь-який чесний лікар-психіатр, — це висновок про те, що погіршений стан є не що інше, як нейролептичний синдром, який щоразу зникає, після того як «лікування» нейролептиками припиняється.

Леоніда Івановича «лікують», щоб він став хворим, і він хворий тому, що його «лікують».

…Я вже вимагаю не справедливості, а хоча б логіки. Є межа, за якою несправедливість переходить у відвертий цинізм, що зневажає не лише право й гідність людини (це чинить несправедливість), а й саме існування таких понять. Представники «найгуманнішої професії» переступили цю межу: не діагноз у них обумовлює лікування, а лікування обумовлює і визначає діагноз.

Я звертаюсь до Київського обласного суду із заявою припинити примусове лікування і вимагаю Вашого негайного втручання. Ви, визнаний глава радянської психіатричної науки і один з авторів діагнозу, що прирік мого чоловіка на безтермінове ув’язнення у тюремній психіатричній лікарні, несете цілковиту моральну і професійну відповідальність за все, що відбувається.

Я вимагаю, щоб до рішення суду Леоніда Івановича перестали накачувати нейролептиками: чергова медична комісія має побачити перед собою людину, а не дію на людину варварськи, не по-людськи застосовуваних медичних препаратів.

7 квітня 1975 р.

   Т. Житникова

ДО ДНЯ ЗАХИСТУ ЛЕОНІДА ПЛЮЩА

У день захисту Леоніда Плюща я вважаю за потрібне розголосити декілька епізодів.

1. Дев’ятого квітня 1975 р. я разом з дружиною Леоніда Плюща побував у Медичному управлінні МВС. Посеред довгої розмови відповідальний чиновник управління, зокрема, заявив: «Ви погано ставитесь передовсім до самого Плюща. Хіба йому краще було б піти в табір?»

2. Цього ж дня, увечері, нам вдалося побувати у відомого психіатра проф. А. В. Снєжневського у нього в квартирі. Під час напруженої розмови він між іншим запитав у нас таку дивовижну річ: «Хіба для Плюща було б краще отримати сім років суворого режиму?»

3. Дружині Плюща Тетяні Житниковій через підставних осіб ще раз переказали, що способи примусового лікування Плюща прямо залежать від її поведінки: якщо вона перестане апелювати до світової громадської думки, то після 1–1,5 років Леоніда Плюща можуть перевести із спецпсихлікарні в лікарню загального типу. У протилежному випадку йому буде гірше.

Я гадаю, що ці факти не потребують коментарів. Можу сказати лише те, що вже висловлював професорові Снєжневському: аналогічні методи було засуджено на Нюрнберзькому трибуналі.

22 квітня 1975 р.

   Проф. Ю. Орлов

Снєжневський обіцяв нам, що попросить директора інституту ім. Сербського Георгія Морозова негайно направити своїх експертів у м. Дніпропетровськ, де перебуває Плющ.

Ані відповідей на листи, ані комісії експертів так ніколи й не було.

Я звернулась також до учасників мітингу на захист Леоніда Плюща, що відбувся 23 квітня у Парижі. Міжнародний комітет математиків, що проводив цей мітинг, вже два роки боровся за його звільнення тут, на Заході.

…Від дня арешту мого чоловіка минуло три з половиною роки. З них рік він провів у тюрмі, решту часу у спецпсихлікарні м. Дніпропетровська. Про тюрму він згадує як про втрачений рай: там можна було розмовляти, читати, а головне, там не «лікували».

На Заході про Леоніда Івановича вийшло дві книги, друкувались статті, збирались підписи. З різних країн телефонували лікарі-психіатри, члени асоціацій і товариств захисту прав людини і політв’язнів, незнайомі люди присилали листи, сповненні співчуття і розуміння.

Я не відчувала себе самотньою, не відчувала, що залишилась сам-на-сам з величезною і жорстокою державною машиною, що здатна відібрати у мене дітей і свободу, як вона вже відібрала чоловіка. Але головною була навіть не ця увага і співчуття: щоразу, дізнаючись про новий крок на захист Леоніда Івановича (книжка, стаття, виступ, звернення, підписи, запит), я думала: «Тепер все, випустять. Ну, нехай не випустять, але хоча б припинять катувати «лікувальними» препаратами, дадуть перепочити. Зупиняться. Подумають. Нехай не з милосердя, не з добрих міркувань, нехай задля власного престижу й морального авторитету. Чи треба, чи «прагматично» через одного свого неслухняного і замало лояльного громадянина викликати обурення й протест, скажімо, п’ятиста французьких математиків?» Виявилось, що у радянської держави свої уявлення про «розрядку», про престиж і моральний авторитет.

Зараз, коли минуло три з половиною роки, я можу з певністю сказати: моя розмова, «діалог» з державою не відбувся і відбутись не може, бо у держави на все одна відповідь: я посилаю скарги, заяви, прошения, документи у всі мислимі радянські інстанції — від районного суду і до ЦК — Леоніда Івановича «лікують»; на захист чоловіка виступають міжнародні організації, преса, громадська думка Заходу — Леоніда Івановича… «лікують».

У КДБ прямо а потім по якихось таємничих каналах, що йдуть від них до мене, пропонують помовчати, заспокоїтись, і тоді, як вони кажуть, все вирішиться і обидві сторони будуть задоволені — Леоніда Івановича все одно, навіть під час цих переговорів зі мною, «лікують», збільшують дози, обмежується час на побачення, не видають книжок, листів. У такої ескалації є своя межа, дози вони можуть збільшувати, але Леонід Іванович не має сили їх витримувати.

Я хочу сказати, що того Леоніда Івановича Плюща, «математика Плюща», як називають його у передачах західних радіостанцій, про якого написали книжки і статті, чиї праці й статті опубліковано, того Леоніда Івановича, якого знала я, діти його, рідні, близькі, друзі, — такого Леоніда Івановича більше немає. Є доведена до краю страждань, безмежно хвора, втомлена людина, що втрачає пам’ять, здатність читати, писати, мислити.

І ті, хто безпосередньо, своїми руками вбивають його, знають про це, знають, що скоюють злочин. Якщо раніше мені здавалось, що я маю справу зі слухняними чиновниками, яких і звинучувати по-справжньому не можна, бо вони «не відають, що чинять», то тепер я певна у протилежному: відають — і чинять. «Відають» всі: від лікарів Інституту Сербського, що послали на тортури безумством явно психічно здорову людину, до начальника охорони, який наказав вартовому з автоматом в руках затулити вічко у дверях, щоб наш близький друг, що приїхав зі мною до Дніпропетровська, не побачив, що вони з ним зробили.

…Моє становище нестерпне, діти засмикані, вони живуть у постійній напрузі й страхові за мене. Повертаючись додому, я завжди бачу бліді, насторожені обличчя своїх синів: вони бояться, що прийде день, коли і я зникну, як батько. Коло знайомих зменшується. Ми — відкинуті, «мічені», спілкуватись зі мною в наших умовах — значить проявляти мужність, на яку здатен небагато хто. Навколо