Василь Биков - Піти й не повернутися

всі інші питання — здається, є можливість дізнатися, може, про найважливіше для нього, і він, прижмуривши очі, різко запитав:

— Ах, за доктором їдеш?

— Ну.

— До дівки?

— Ну.

— Вона що, дочка?

Кліпнувши слізливими очима, дядько раптом збентежився, ніби запнувся перед тим, як відказати, й Антон, не даючи отямитись, схопив його за куций комір ватника.

— Кажи, до кого — доктора! Швидко!

— Та до дівки, сказав.

— Якої дівки? До Зоськи зі Скіделя? Ну? Пораненої в голову? Так? Кажи швидше!..

Та швидко казати, мабуть, уже не було потреби. Дядько перелякано закліпав очима, здавалося, вмить утратив здатність розмовляти, руки його затремтіли, розгубленим поглядом він гарячково метлявся по розлютованому від жахливої згадки, зарослому колючою бородою Антоновому обличчі. Антон теж зайшовся в дивній лихоманці, що охопила його, збагнувши очевидячки, що доля в останній раз кидає потопаючому свій рятувальний круг, за який той повинен ухопитися або опускатися на дно. І не роздумуючи довго, він із останніх сил, що лишилися в нього, кинувся до цього круга. Поки Зоська жива, він повинен зловити її у лісових Княжевидцях. Те, що йому не вдалося на хуторі, мусить удатися тепер. Звісно, це не дуже пристойно в ставленні до дівчини, котру він недавно ще кохав, але в цьому його порятунок. Що ж йому лишається?

— Так, ясно! — сказав Антон, різко штовхнувши від себе дядька. — Ану в Скідель! У Скідель скоріше! — закричав він. — Швидко!!!

Переляканий і збентежений дядько пішов на дорогу, та Антон оминув його і, підбігши до саней, схопив віжки.

— Но-о! Скоріше! Риссю!

Стьобнувши коня, він скочив у сани, дядько ледве встиг ухопитися за поперечину ззаду, коник натужно рвонувся по переметеній за ніч дорозі, і Антон, ставши на коліна, почав стьобати його вірьовочними віжками.

Йому дуже треба встигнути. У цьому був його порятунок.

21

Усе, що було потім, доходило до Зоськи в невиразних, часом страшно примарних образах, непевних уривках чужих розмов. Вона чула, як хтось покликав її, як голосніше загавкав собака. Потім її обережно підняли на руки і довго несли кудись.

Вона увесь час мовчала, не маючи сили відповісти на чиїсь тривожні запитання, та їй не дуже і надокучали запитаннями, мабуть, зрозумівши, що вона ледь жива. Зоська мимоволі покладалася на цих людей, знаючи наперед, що в Княжевидцях погано їй не зроблять. У Княжевидцях завжди допоможуть, якщо їй не пізно ще допомогти.

Вона опритомніла знову від гострого, нестерпного болю, що вдарив під саме серце, крізь біль розплющила очі й побачила над собою лампу з надбитим закопченим склом. Світло лампи спочатку осліпило її, та все ж вона встигла побачити чиєсь немолоде нахмурене обличчя. Холодні руки обережно обмацували її голий бік, і вона зрозуміла, що це перев'язують. Зоська не могла витерпіти біль і застогнала. Почула співчутливий жіночий голос.

— Болить, дівчинко? Така рана!.. Потерпи, дівчинко.

Ну, звісно, вона буде терпіти, вона витримає все, тільки б лишитися жити. Як ніколи раніше, саме тепер вона дуже хотіла жити. Коли це ще можливо…

— І хто ж тебе так? — трохи голосніше запитав чоловік, але вона тільки щось промугикала у відповідь. Розмовляти вона не могла. Навіть сама дивувалася: чути все чула, а сказати не могла нічого. Як уві сні.

Новий приступ болю кинув її в непритомність, тривалий час вона нестерпно страждала у фантастичному світі привидів. Мабуть, вона стогнала, можливо, у неї був жар, бо коли вона знову опритомніла, все той же ласкавий голос казав:

— На, дівчинко, молочка попий. Тепленьке молочко, може, полегшає…

Вона спромоглася трохи підвести голову. Чужими зсохлими губами не відразу намацала край шершавої посудини і поспіхом ковтнула щось несмачне.

— Ну, ще трошки попий… Молочко те-епле… «Молочко те-епле», — звучить уже любим голосом мами, що старалася біля п'ятирічної донечки Зосі. Зоська давно хворіє, гаряча, як жар, нічого не їсть, тільки п'є молочко. Вона лежить крижем у кутку на ліжку, вкрита кожухом і пошитою із клаптиків маминою ковдрою, дуже ослабла, проте їй ніде нічого не болить, лише весь час хочеться спати. І вона спить — удень, вранці, уночі, прокидаючись лише для того, щоб попити молочка. Хворіти їй, однак, не важко, загалом навіть приємно, тому що всі з нею добрі, ласкаві, охоче виконують кожне її побажання, головне з яких — щоб не плакала мама. Та це бажання рідко збувалося, і коротке мамине схлипування різкою тривогою вириває дівчинку з болісно липкого сну. Зоська лякається і теж хоче заплакати. Але вона так ослабла, що тільки шепоче потрісканими губами: «Не треба, мамочко… Мамочко, не треба…» І мама, почувши її, стихає, приходить за занавіску і шершавими, не по-жіночому великими руками ніжно гладить її схудле загострене личко. Зоська заспокоюється, хоче усміхнутися і кволим голоском утішає матір: «Мамочко, я не помру. Я не помру, мамочко…»

Проте її наївна розрада викликає у матері знову нестримний плач. Схилившись на ліжко, мати аж заходиться слізьми, і Зоська не по-дитячому рішуче думає, що вона нізащо не помре, вона буде жити, інакше як же тоді її люба мама Мати — головна радість її життя, так само, як і вона для матері. Зоська добре знає це і думає, що ніколи в світі вони не розлучаться.

Однак розлучилися…

Люди казали, що на обличчя