Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 2

листопаді 1969 р. в Мак-Мастерському університеті, 10 листопада 1970 р. - на семінарі Центру українських студій Гарвардського університету, а у грудні 1972 р. - на Конгресі української вільної політичної думки в Нью-Йорку (КУВПД) (box 37, files 794, 803). Робота над першим варіантом статті англійською мовою була закінчена ще влітку 1972 р. “Сподіваюся, що ця праця відкриє американським фаховим читачам новий і для них досі абсолютно невідомий світ”, - писав Іван Лисяк-Рудницький у листі до матері від 30 вересня 1973 р. (box 37, file 804). Він мав намір доповнити її бібліографією та примітками і завершити до кінця 1973 р. Однак первісний план статті Іван Лисяк-Рудницький неодноразово доповнював і працював над нею аж до початку 1980-х років. Ще у 1983 р. він мав намір виголосити доповідь на таку тему на III Світовому конгресі радянознавчих і східноєвропейських досліджень (Вашінгтон, 30 жовтня - 2 листопада 1983 р.).

15

“Те саме можна сказати про їхніх послідовників, націонал-демократів...” - у листі до Михайла Добрянського від 11 березня 1969 р. (box 36, file 791) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене та кола моїх близьких товаришів-однодумців існував таки момент, коли ще була актуальною справа політичної активізації по лінії УНД-а. Я тоді вже жив у Швайцарії, це було десь у 1949-1950 роках - і справу активно провадив Євген Пизюр. Він вів розмови з д-ром Бараном, що їх темою було: оновлення УНДО шляхом включення до нього групи інтелектуалів молодого (тоді) покоління. Ми вважали, що галицька національна демократія репрезентує те, що в українській політичній традиції найбільш культурне. Разом з тим, ми бачили, що трудність оновлення УНДО в регіональному характері партії, що у змінених історичних умовинах уже становить анахронізм. Переговори розбилися на тому, що помер д-р Баран, і незабаром прийшов час масового виїзду з Європи”.

16

“...консерватизм [...] зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття” - Іван Лисяк-Рудницький ідейно стояв найближче до консервативної течії. У статті “Консерватизм”, за словами Юрія Луцького, він “не тільки дав досконалий перегляд цієї течії в українськім політичнім житті, але й висловив свої глибинні переконання. На той час, коли консерватизм ще не був у моді, Іван явно стояв на консервативній позиції і намагався оборонити її серед своїх сучасників. Його консерватизм був дуже нетиповим для українського “правого крила”, бо був не загумінковим, а опертим на світових джерелах і своїх власних оригінальних думках” (Луцький Ю. Спогад про Івана Лисяка-Рудницького // Сучасність. - 1986. - Ч. 3 (275). - Березень. - C. 82).

Інтелектуальне захоплення консерватизмом привело Івана Лисяка-Рудницького в молоді роки до безпосередньої участі в гетьманському русі До цього руху Іван Лисяк-Рудницький приєднався під впливом творів Вячеслава Липинського. Пов’язання з гетьманським табором він зберіг аж до кінця 1940-х років. У 1948 р. в Німеччині з’явилася стаття Івана Лисяка-Рудницького “Дилема гетьманського табору”, яка знаменувала його розрив з гетьманцями (Дилема гетьманського табору // Неділя (Ашаффенбург). - 1948. - N 149. - 14 листопада. - С. 4; N 150. - 21 листопада. - С. 2). Пізніше Іван Лисяк-Рудницький писав з приводу цієї статті “Де був мій розрахунок з “любовю молодости” - гетьманським табором. Внутрішньо розійшовся я з гетьманцями ще під час війни, надивившись в Берліні і Празі до їхньої духовної та організаційної мізерії. Але задля давніх сентиментів, я прилюдно проти гетьманської групи ніде не виступав. Щойно постава гетьманців супроти УНРади та ганебний союз з бандерівцями - зрада ідеї правопорядку! - понукали мене забрати слово” (із листа до невстановленого адресата від 16 березня 1951 р., Женева).

17

“...комунізм став українською політичною течією...” - у листі до Івана Майстренка від 23 вересня 1953 р. (Нью-Йорк, box 34, file 756) Іван Лисяк-Рудницький писав: “...Для мене не підлягає ніякому сумніву, що “український комунізм” треба розглядати як частину українського історичного процесу [...] Моя критика українського комунізму (виходить - Я. Г.) більше із со-ціяльних, устроєвих і загально-ідеологічних, як із національно-самостійницьких позицій. Не сумніваюся, що боротьбисти й укапісти були суб’єктивно не меншими патріотами й самостійниками, як напр. “петлюрівці”. Не сумніваюся теж, що для української справи вони зробили, в певних періодах, дуже багато, що були ситуації, коли вони ставали її прапороносцями (Напр., згідно з моєю “єретичною” думкою, під час совєтсько-польської війни 1920 р. правий був не Петлюра, але українські радянські кола). Вразила мене Ваша теза про подібність людей покоління українського комунізму на нашому сході із людьми націоналістичного покоління на нашому заході. Знаходжу в цьому підтвердження моїх власних мислей про те, що український комунізм і націоналізм (говорю про оунівський націоналізм, - не про націоналізм у змислі “сепаратизму”, бо такими “націоналістами” були теж демократи, монархісти, тощо) це соціологічно й психологічно однородне явище: два крила, ліве й праве, українського тоталітаризму. Цього останнього слова вживаю не як лайки, але як соціологічного терміну”.

18

“Інтегральний націоналізм підніс войовничість та життєздатність українського народу в часи великих потрясінь, але водночас він знизив рівень його громадянської зрілості” - у листі до Марка Антоновича від 13 травня 1972 р. (box 37, file 800) Іван Лисяк-Рудницький писав: “Я ніколи не вважав, що націоналізм треба “викреслити з української історії”. Так чи інакше, націоналістичний рух поклав свою печать на одне чи два покоління нашого Заходу, і він становить невід’ємну частину збірного досвіду нашої нації, подібно як комуністичний рух 1920-х рр. Говорячи прикладово, я не уявляю собі історії української літератури без Маланюка, як і не уявляю її без Хвильового. Це саме можна сказати про історію політичної думки і політичної дії. Я теж не докоряю націоналістам за те, що вони не створили української держави, подібно як не створили її ані наші демократи, ані консерватори, ані комуністи. Ми всі б’ємося проти одної кам’яної стіни, якої ми досі не зуміли проламати. Але саме такий стан нашого народу вимагає від нас усіх суворо-практичного підходу до нашого збірного досвіду, при чому, звісно, кожний табір повинен починати від себе самого. Це правда, що націоналістичні утрупування (принаймні два з-поміж трьох) не в одному змінилися. Але ці зміни мали, вибачте за слово, більш-менш “опортуністичний” характер, себто пристосування до нових обставин і оточення, в якому ми опинилися - але без розрахунку з власним минулим. Про це я не раз безуспішно говорив моїм приятелям з-поміж “двійкарів”.