Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

поважна. Я маю листа до вас. Міс Туп не довірила його ні пошті, ні кому іншому, а веліла, щоб я сам доставив...

— Листа? До мене? Від кого?

— Та тут така річ... Вона, міс Туп, каже мені: «Ти, Пітере, гляди,— обережненько сповісти про це міс Меллі»,— а я їй кажу...

Мелі схопилася на рівні ноги, приклавши руку до серця.

— Ешлі! Ешлі! Він неживий!

— Та ні, мем! Ні! — криком закричав Пітер, а рукою тим часом нишпорячи в нагрудній кишені обшарпаного сурдута.— Він живий! Це ж від нього й лист. Він вертається додому. Він... Боже милостивий! Підтримай її, Мамко! Дай-но я...

— Не торкайсь до неї, старий бевзню! — гримнула Мамка, вчасно підхопивши Мелані, щоб не впала на землю.— Ну ж і побожний чорний віслюк! «Обережненько сповісти»! Бери, Порку, її за ноги. Міс Керрін, ви тримайте за голову. Покладім її на канапу у вітальні.

Коло зомлілої Мелані зчинилася метушня — хто наполохано щось вигукував, хто біг у дім по воду й подушки,— і за хвильку Скарлет з дядьком Пітером лишилися вдвох на стежці перед верандою. Скарлет, тільки-но почула згадку про Ешлі, наче прикипіла до місця, неспроможна й ногою ступити, і лише мовчки дивилася на старого, що розгублено простягав руку з листом. Чорне старече обличчя жалісно скривилося, мов у дитини, яку насварила мати, від його звичайної гідності не лишилося й сліду.

Спершу Скарлет несила була ні озватись, ні ворухнутись, і хоча розум її твердив: «Він живий! Він вертається додому!» — вона не відчувала радості або піднесення, а тільки якусь заціпенілість. Голос дядька Пітера — жалібний і благальний — долинув до неї з бозна-якої далечі.

— Цього листа привіз міс Туп місте’ Віллі Бер з Мейкону, він рідня нашим. Місте’ Віллі — він був у тім самім таборі, що й місте’ Ешлі. І він, місте’ Віллі, розживсь на коня, і швидко приїхав додому. А місте’ Ешлі йде пішки, і він...

Скарлет вихопила у негра з руки листа. Лист був підписаний почерком міс Туп і адресований Меллі, але Скарлет ні на мить не завагалася. Вона розірвала конверт, і на землю впала записка міс Туп. А ще у конверті лежав згорнутий аркушик паперу, заяложений від тривалого перебування в брудній кишені, затертий і обшмульганий по краях. Рукою Ешлі на ньому було надписано: «Місіс Джордж Ешлі Вілкс, через міс Сару Джейн Гамільтон, Атланта — або Дванадцять Дубів, Джонсборо, Джорджія». Тремтячими пальцями вона розгорнула його й прочитала: «Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе...»

Сльози бризнули в неї з очей, і вона не змогла далі читати, а серце так закалатало, що, здавалося, ось-ось розірветься від радості. Притиснувши листа до грудей, вона метнулася східцями вгору й у хол, проминула вітальню, де всі домашні метушилися, заважаючи одне одному, біля непритомної Мелані, і забігла до кабінетику Еллен. Вона замкнула за собою двері, впала на стару прогнуту канапу і, сміючись та плачучи, стала цілувати листа.

«Люба моя,— шепотіла вона,— я повертаюсь додому, до тебе».

*

Тверезий глузд підказував їм, що Ешлі — хіба що у нього виростуть крила — не дістанеться з Іллінойсу до Джорджії раніш як за кілька тижнів, а то й місяців, але мимоволі серце у кожного з них починало шалено битися щоразу, тільки-но якийсь солдат завертав на алею, що вела до будинку. Будь-яке бородате опудало могло виявитись Ешлі. А якщо не Ешлі, то, може, носієм якоїсь вістки про Ешлі чи листа від тітоньки Туп про нього. Чорні й білі, всі дружно кидалися до веранди щоразу, коли хтось підходив з алеї. Досить було з’явитись людині у формі, як кожен біг — хто з дровітні, хто з вигону чи й бавовникового поля. Протягом місяця після одержання листа майже вся праця у господарстві була занехаяна. Ніхто не хотів бути здаля від дому на ту хвилину, коли Ешлі прийде, і Скарлет менш за всіх. Тож і не могла вона вимагати від інших виконання обов’язків, коли сама занедбала свої.

Але спливали тиждень за тижнем, а Ешлі все не показувався і ніяких звісток про нього не надходило, отож поволі життя у Тарі вернулося у своє звичайне річище. Тужливе чекання теж має свої межі. Однак душу Скарлет уже почали обсідати неспокій і тривога: його ж могло дорогою спіткати якесь лихо! Рок-Айленд так далеко, і коли Ешлі звільнили з табору, він міг бути кволий та хворий. І у нього нема грошей, а дорога пролягає через край, де конфедератів просто ненавидять. Якби вона знала, де він, то послала б йому гроші, усі до останнього цента, хай навіть довелося б тут голодувати, аби тільки він швидше вернувся поїздом додому.

«Люба моя, я повертаюсь додому, до тебе».

Коли вона вперше прочитала ці слова, то, охоплена радістю, зрозуміла їх так, що Ешлі повертається саме до неї. А потім, трохи охоловши, усвідомила, що він повертаєтья все-таки до Мелані, до тієї Мелані, яка відтоді носилась по будинку, співаючи з радості. Часом у Скарлет зринали гіркі думки: і чому Мелані не померла при пологах в Атланті? Це дуже добре усе владнало б. Тоді, перечекавши задля пристойності належну годину, вона вийшла б заміж за Ешлі й стала б доброю мачухою маленькому Бо. Після таких думок Скарлет більше не поривалася молитись, прохаючи прощення в Бога — мовляв, нічого такого вона не думала насправді. Страх перед Богом уже не обтяжував її.

Солдати приходили поодинці, по двоє й цілими десятками, і щораз голодні. Скарлет думала в розпачі, що вони гірші за сарану. Вона знов і знов кляла давній звичай гостинності, що розквітнув на Півдні в добу достатку, звичай, який вимагав кожного подорожнього, шляхетного чи й простого, нагодувати й напоїти — і його самого, і коня,— дати їм нічліг, та й узагалі прийняти якнайпривітніше, і лише тоді відпустити у дальшу дорогу. Скарлет розуміла, що ця доба минула на безрік, але інші в домі цього не розуміли, як не розуміли й солдати, і кожного з цих прибульців зустрічали у Тарі, мов давно сподіваного гостя.

А що черідці солдатів кінця-краю не було, то у серці Скарлет лишалося дедалі менше співчуття. Прибульці ж поглинали запаси, признач єні для мешканців Тари,— городину, над грядками якої вона гнула хребта, харчі, купувати які вона мусила за багато миль від дому. З харчами тепер було дуже сутужно, а грошей у гамані янкі не