Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

зібралися на тильній веранді, зосереджено спостерігаючи, як Порк розрізає першого в цьому сезоні напівдостиглого кавуна, з під’їзної алеї почувся стукіт копит. Пріссі лінькувато подалась до передніх дверей глянути, хто там, а решта зайшла у палку суперечку, чи сховати кавуна, а чи подати на вечерю, коли виявиться, що це під’їхав якийсь солдат.

Меллі й Керрін пошепки висловили думку, що треба почастувати солдата, тоді як Скарлет, знайшовши підтримку з боку Сьюлін і Мамки, нишком наказала Поркові швиденько заховати кавуна.

— Не будьте такі дурні, дівчата! Нам і самим тут ледве стане по скибці, а якщо двоє-троє зголоднілих солдатів допадуться, ми навіть покуштувати його не встигнемо,— заявила Скарлет.

Поки Порк стояв, притискаючи до себе того невеличкого кавунчика, непевний щодо остаточної ухвали, долинули вигуки Пріссі:

— Боже м’стивий! Міс Скарлет! Міс Меллі! Ходіть-но сюди!

— Хто там такий? — скрикнула Скарлет, зриваючись зі сходинок і біжачи з Меллі через хол; за ними поквапилися й інші.

«Ешлі! — промайнуло у Скарлет.— А може...»

— Це дядько Пітер! Дядько Пітер від міс Туп!

Усі вибігли на веранду перед будинком і побачили високу сиву постать старого тітоньчиного можновладця, що злазив з куцохвостої шкапи, покритої замість сідла шматком укривала. Вираз звичної гідності на його широкому чорному обличчі поволі змінювався виразом радості від зустрічі з давніми приятелями, отож вийшло так, що брови ще лишалися насуплені, а рот, схожий на пащу старого беззубого гончака, розплився усмішкою.

Всі, чорні й білі, дружно збігли сходинками й стали тиснути йому руку та закидати питаннями, але виразніше за всі інші прозвучав голос Меллі:

— А тітонька не хвора, ні?

— Ні, мем. Вона, хвала Богові, сяко-тако тримається,— відказав Пітер, суворо глянувши спершу на Меллі, а тоді на Скарлет, аж ті раптом відчули себе невідь чого винними.— Сяко-тако тримається, але на вас, молоді панночки, таки сердита, а як правду мовити, то я теж сердитий.

— Чому, дядьку Пітере? Що такого...

— І не вдавайте, ніби нічо’ не знаєте. Хіба міс Туй не писала вам раз у раз, аби ви приїхали додому? І хіба я сам не бачив, як вона пише вам, а як одержить вашого листа, то плаче над ним, що у вас, мовляв, забагато роботи на цій старій фермі, й ви не можете приїхати?

— Але ж, дядьку Пітере...

— І як ви могли покинути міс Туп саму, коли вона страх як боїться бути наодинці? Ви не згірш за мене знаєте, що міс Туп ніколи не жила сама-одна, а вже як вернула з Мейкона, то день і ніч дрижить зі страху. І вона веліла мені сказати вам в очі, мовляв, як так ви могли покинути її в скрутну годину?

— Та годі вже! — гостро перепинила його балачку Мамка, якій допекло до живого, коли він обізвав Тару «старою фермою». Хоча й правда: відкіля міський неук-негр може знати різницю між фермою та плантацією! — А у нас хіба не «скрутна година»? І хіба нам не треба, щоб міс Скарлет і міс Меллі були тут? Ще й як треба! А чого міс Туп не покличе до себе свого брата, як у неї така скрута?

Дядько Пітер кинув на неї нищівний погляд.

— Ми вже стільки літ не маєм діла з місте’ Генрі, і ми вже застарі, аби міняти свої звички.— Він обернувся до Скарлет і Мелані, які силувалися стримати усмішки.— Сором вам, молоді панночки, що полишили міс Туп саму, коли половина її приятельок померла, а половина в Мейконі, а у ’Тланті повно солдатів-янкі й вільних чорнюків-голодранців.

Обидві дівчини скрушно вислухали його догану, але думка про те, що тітонька Туп прислала Пітера сюди насварити їх і відпровадити до Атланти, здалась їм надто вже химерною, і врешті вони приснули сміхом, припавши одна одній до плеча. А Порк, Ділсі й Мамка, звісно, теж розреготалися, тішачись, якої осороми зазнав огудник їхньої рідної Тари. Сьюлін та Керрін і собі захихотіли, і навіть у Джералда на обличчі з’явився проблиск усмішки. Сміялися всі, крім Пітера, що тупцював на місці своїми здоровезними ступнями й переймався дедалі більшим обуренням.

— А нащо ти там, чорнюче? — в’їдливо запитала Мамка.— Чи ти вже так захирів, що й не захистиш своєї пані?

Пітер відчув себе вкрай ображеним.

— Це я захирів! Ні, мем! Я завше можу захистити міс Туп, як і раніш захищав. Хіба не я захищав її, коли ми втікали до Мейкону? І коли янкі прийшли до Мейкону, а вона так перелякалася, що раз за разом мліла? І хіба не я привіз її назад до ’Тланти й усю дорогу і її саму стеріг, і срібло її батенька? — Виголошуючи цю виправдальну промову, дядько Пітер аж випростався на весь зріст.— Я ж бо не про те, що не можу її захистити. Я про те, як воно збоку виглядатиме.

— Збоку?

— Атож, коли люди побачать, що міс Туп живе сама. Люди всяко говорять про незаміжніх панн, якщо ті живуть самі-одні,— вів далі Пітер, і слухачі збагнули, що для нього Туп і досі лишалася кругловидим шістнадцятирічним дівчам, яке треба оберігати від лихих язиків.— І я не дозволю, аби люди плескали казна-що про неї. Ні, мем... І не дозволю, аби вона пожильців у дім пускала лишень тому, що боїться жити сама. Я так і сказав їй: «Цього не буде, бо у вас є кревні родичі, яким тут місце». Отак і сказав. А тепер, бач, кревні цураються її. Міс Туш — вона ж як дитя мале, і...

На ці слова Скарлет і Меллі вибухнули таким реготом, що аж мусили присісти на сходинки. Нарешті Меллі витерла в кутиках очей сльози, які набігли від сміху.

— Бідний дядьку Пітере! Вибач, що я так сміялася. Справді, я й не хотіла. Їй-богу. Даруй уже мені. Ми з міс Скарлет просто не можемо тепер приїхати додому. Може, у вересні, коли зберемо бавовну, я й приїду. Але невже тітонька послала тебе сюди тільки для того, щоб ти забрав нас і одвіз додому на цій сухоребрій шкапині?

Почувши це запитання, Пітер раптом перемінився, на зморшкуватому чорному обличчі з’явилися збентеженість і переляк, щелепа одвисла. А тоді враз він стулив губи — так швидко, як ото черепаха втягує голову під панцир.

— А таки старий стаю, міс Меллі, бо ж геть-чисто з пам’яті вилетіло, чого мене сюди послано,— хоч справа