Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

й розплакався – вперше відтоді, як виїхав з будинку свого дитинства. Дана Розенблюм відбула до Ізраїлю раніше того ж дня, а через те, що її батьки збиралися повернутися до Лондона й розпочати життя наново, було дуже схоже на те, що він більше ніколи її не побачить. Він благав її не їхати, казав, що був неправий у багатьох відношеннях і хоче іще одного шансу, аби довести, що дійсно її кохає, а після того, як Дана відповіла, що вже прийняла рішення, і ніщо її не зупинить, він імпульсивно попрохав її вийти за нього заміж. Дана зрозуміла, що це не жарт, що Фергюсон дійсно мав на увазі кожне своє слово, вона сказала, що він для неї – єдиний, що кохатиме його завжди всім своїм серцем, а потім востаннє поцілувала його – і пішла.

Наступного ранку Фергюсон знову вийшов на роботу до Арні Фрезера. Містер Стипендіат повернувся до перевізницького бізнесу, і, сидячи в фургоні й слухаючи розповіді Ричарда Брінкерстафа про своє дитинство в Техасі та про бордель у своєму містечку, де мадам була такою скнарою, що прала використані презервативи у теплій воді, а потім сушила їх на сонці, вдягнувши на швабру, Фергюсон збагнув, що увесь світ складається з історій, такої великої кількості різних історій, що якби зібрати їх усі до єдиної книги, то в тій книзі було б дев’ятсот мільйонів сторінок. Почалося літо бунтів у Воттсі та американського вторгнення до В’єтнаму, але ані бабусі Фергюсона, ані дідові Емі не судилося прожити достатньо довго, щоби побачити, чим все це скінчилося.

5

5.1

Йому виділили кімнату на десятому поверсі Карман-холу, найновішого гуртожитку в студмістечку, і коли Фергюсон розпакував валізи й торби та порозкладав свої речі, він пішов до сусіднього гуртожитку за кільканадцять ярдів на північ, Фернольд-холу, піднявся ліфтом на шостий поверх і кілька хвилин постояв перед кімнатою номер 617. Потім зійшов сходами вниз, пройшовся на схід цегляною стежиною повз бібліотеку Батлера і попрямував до третього гуртожитку, Джон-Джей-холу, де піднявся ліфтом на дванадцятий поверх і кілька хвилин постояв перед кімнатою номер 1231. В цих двох кімнатах жив Федеріко Гарсія Лорка протягом тих місяців, які він провів у Колумбійському університеті в 1929-му та 1930 роках. Кімнати шістсот сімнадцять у Фернольд-холі та дванадцять тридцять один в гуртожитку Джон-Джей були тими робочими місцями, де він написав «Вірші про самоту в Колумбійському університеті»», «Повернення до міста», «Оду Волтові Вїтмену» («Нью-Йорку твані, Нью-Йорку дротів і смерті…»), та більшу частину інших віршів, об’єднаних у збірку «Поет в Нью-Йорку», книгу, яка насамкінець вийшла друком 1940 року, чотири роки потому, як Лорку побили, замордували і кинули до братської могили прихильники Франко. Священна земля.

Дві години потому Фергюсон пішов на перехрестя Бродвею та Західної 116-ї вулиці і зустрівся з Емі в закладі «Повно горіхів», домівці «божественної кави», яка мала настільки високу репутацію, що начебто навіть Рокфеллер зі своїми грошима не мав змоги придбати кращий сорт (якщо вірити телерекламі). «Повно горіхів» була тією ж самою компанією, де заступником директора і начальником відділу кадрів працював друг губернатора Рокфеллера, Джекі Робінсон, і після того, як Емі та Фергюсон кілька хвилин потеревенили про ці дивовижні та заплутані факти – всюдисущий Рокфеллер, чия родина володіла кавовими плантаціями в Південній Америці, та колишній бейсболіст Джекі Робінсон, який посивів у відносно молодому віці, та мережа з вісімдесяти нью-йоркських кафетеріїв, де здебільшого працювали чорношкірі – Емі обняла Фергюсона за плече, пригорнула його до себе і поцікавилася, як почувається він тепер, «нарешті вільний», у коледжі. «Чудово, моя люба, просто потрясаюче», сказав він, цьомкнувши Емі в шию, вухо та чоло – за винятком однієї маленької деталі, через яку йому ледь не затопили в пику годину потому, як він прибув до студмістечка. Фергюсон мав на увазі колумбійську традицію примушувати новоприбулих першокурсників носити блакитні шапочки протягом «Тижня Ознайомлення» (з вишитим спереду роком вступу, в даному разі – неоднозначною цифрою 69). На думку Фергюсона, це була вкрай огидна традиція, яку слід було б заборонити іще кілька десятиліть тому, пережиток принизливих обрядів ініціації, практикованих багатими студентами-старшокурсниками в дев’ятнадцятому сторіччі. «І от іду я, – веде далі Фергюсон, – у своїх справах через студмістечко, нікого не чіпаючи, з биркою «новачок» на грудях, як раптом переді мною виростають двоє старшокурсників». То були так звані старости, чий обов’язок полягав у тім, щоби допомагати необізнаним першокурсникам орієнтуватися в студмістечку, але ці дебелі коротко стрижені типи в твідових костюмах та краватках, вочевидь колишні нападаючі зі шкільної футбольної команди, явно були налаштовані не допомогти Фергюсону знайти дорогу, а зупинити його й причепитися – чому він не носить свою шапочку, причому поводилися вони не як доброзичливі студенти, а як недоброзичливі поліцаї, і Фергюсон напряму сказав їм, що шапочка – у нього в кімнаті нагорі, і він не збирається носити її ані того дня, ані будь-коли взагалі. В результаті один з поліцаїв обізвав його «мудаком» і наказав повернутися й принести шапочку. Вибач, відповів Фергюсон, тобі треба, ти і йди, і ця відповідь так розлютила старосту, що Фергюсону на якусь мить здалося, що той накинеться на нього й повалить додолу, але інший поліцай сказав своєму товаришеві вгамуватися, і Фергюсон, аби не розпалювати конфронтацію, хутко подався геть.

Це – твій перший урок з антропології чоловічих споріднених груп в коледжі, сказала Емі. Світ, до якого ти належиш зараз, поділений на три клани. Члени студентського братства та спортсмени, котрі складають третину популяції, зубрили, котрі складають іще одну третину, та покидьки остання третина. Рада повідомити тобі, мій любий Арчі, що ти відносишся до покидьків. Навіть попри те, що колись був спортсменом.

«Може, і так», погодився Фергюсон. «Покидьок з душею спортсмена. І, мабуть – тут я висловлюю припущення, – з розумом зубрили».

Перед ними на барну стійку поставили божественну каву, і щойно Фергюсон зібрався зробити перший ковток, як до кафетерію увійшов якийсь молодик і посміхнувся у бік Емі, молодик середнього зросту, з довгим скуйовдженим волоссям, явно один з покидьків, «родич» з того клану, до якого тепер належав і Фергюсон, оскільки довжина волосся (за твердженням Емі) була одним з факторів, котрі відрізняли покидьків від спортсменів та зубрил, найменш важливим фактором з цілого списку, до якого входили ліві політичні переконання (проти війни та за громадянські права), віра в силу мистецтва та літератури та підозріле ставлення до всіх форм офіційної влади.

– От і добре, – сказала Емі. – Це – Лес. Я знала, що він прийде.

Лес був першокурсником на