Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

ім’я Лес Готтесман, приятелем Емі, фактично, не більш ніж просто знайомим, але з обох боків Бродвею всі знали, хто така Емі Шнайдерман, і Лес погодився прийти того дня до кафетерію як гостинний подарунок Фергюсону від Емі в його перший день у коледжі, бо він, Лес Готтесман, був автором отого рядка, який так здивував і розвеселив Фергюсона під час відвідин студмістечка кілька місяців тому: Стабільний секс корисний для здоров’я.

– А, оте… – мовив Лес, коли Фергюсон підскочив зі стільця й потиснув поетові руку. – Так, мабуть, на той час то було дійсно смішно.

– Воно й зараз смішно, – сказав Фергюсон. – Можливо, для декого – а може, і для більшості – звучить вульгарно та образливо, але водночас це – констатація незаперечного факту.

Лес скромно посміхнувся, кілька разів перевів погляд з Емі на Фергюсона і навпаки, а потім сказав:

– Емі каже, що ти пишеш вірші. Можеш показати декотрі з них в редакції «Колумбія Рев’ю». Буде час – заходь. Ферріс Бут-хол, третій поверх. Це – кімната, в якій всі кричать один на одного.

Шістнадцятого жовтня Фергюсон та Емі взяли участь у своїй першій антивоєнній демонстрації; то був марш, організований Комітетом проти війни у В’єтнамі, який зібрав десятки тисяч людей – від студентів-маоїстів до ортодоксальних юдейських рабинів, найбільший натовп, який їм доводилося бачити за межами бейсбольних та футбольних стадіонів. Маніфестанти попрямували П’ятою авеню, а потім повернули на майдан ООН, дехто співаючи, дехто – скандуючи гасла, дехто (як Фергюсон та Емі) мовчки йдучи пліч-о-пліч рука в руку; а юрми тих, хто в марші участі не брав, сиділи на низенькій стіні, яка йшла по периметру Центрального парку, аплодуючи або підбадьорливо вигукуючи, тоді як інша, провоєнна «фракція» (Фергюсон визначив цих людей як «проти-проти-воєнних») вигукувала обра5зи й непристойні лайки, а в кількох епізодах закидала демонстрантів яйцями, нападала на них і стусала або поливала червоною фарбою.

Через два тижні провоєнні та проти-проти-воєнні сили влаштували в Нью-Йорку власний марш, який вони назвали «Днем підтримки військових дій Америки у В’єтнамі» і в якому взяли участь двадцять п’ять тисяч людей. Учасники маршу пройшли повз групи конгресменів та сенаторів, які вітали їх з високих трибун. У той момент іще мало американців готові були визнати хибність тої війни, яку вів уряд їхньої країни, але попри присутність у В’єтнамі ста вісімдесяти тисяч американських військових, попри бомбардування, відомого як «Операція Розкотистий Грім», котре тривало вже вісім місяців, попри те, що американські війська наступали (і кількість загиблих в боях під Чу-Лай та в долині Я-Дранг американців зростала), швидка та неминуча перемога, котру Джонсон, Макнамара та Вестморленд обіцяли широкому американському загалу, видавалася дедалі більш сумнівною. Наприкінці серпня Конгрес прийняв закон, котрий запроваджував покарання п’ятьма роками тюрми і штрафом до десяти тисяч доларів кожного визнаного винним в знищенні армійських повісток. Проте молоді люди й далі продовжували спалювати свої військові квитки та повістки під час публічних протестів, а країною ширився рух протидії призову до війська. За день до того, як Фергюсон та Емі пройшли маршем по П’ятій авеню, біля призовного пункту збройних сил на Вайтхол-стріт зібралися три сотні людей і стали свідками того, як двадцятидвохрічний Девід Міллер підніс палаючого сірника до своєї повістки – і це стало першим актом відкритої зневаги до нового федерального закону. Іще четверо молодих людей спробували зробити те ж саме двадцять восьмого жовтня на Фолі-сквер, але на них накинувся цілий натовп недоброзичливців та поліції. Наступного тижня, коли п’ятеро інших збиралися спалити свої повістки під час демонстрації на Юніон-сквер, з натовпу вискочив молодий прихильник воєнних дій і обприскав їх з вогнегасника, а коли п’ятеро промоклих хлопців все ж таки спромоглися підпалити свої змокрілі повістки, сотні людей, що стояли за поліцейським кордоном, почали скандувати: «Радість нам несіть – Ханой розбомбіть!»

Вони кричали також: «Паліть себе, а не повістки!», натякаючи на жахливий випадок, коли квакер-пацифіст спалив себе заживо чотирма днями раніше на території Пентагону. Прочитавши розповідь одного католицького священика-француза про те, як його парафіян-в’єтнамців спалили напалмом, тридцятиоднорічний Норман Моррісон, батько трьох малих дітей, поїхав зі свого будинку в Балтіморі до Вашингтону, сів на відстані близько п’ятдесяти ярдів від вікна кабінету міністра оборони Роберта Макнамари, облив себе керосином – і мовчки приніс себе в жертву на знак протесту проти війни. Свідки казали, що полум’я піднялося на десять футів угору, то було виверження вогню, сумірне за своєю силою зі спалахом напалму, скинутого з літака.

«Паліть себе, а не повістки».

Емі мала рацію. Маленький, майже непомітний інцидент під назвою «В’єтнам» переріс у конфлікт «більший за Корейський, більший за будь-що після Другої світової війни», і з кожним днем він продовжував розростатися, кожної години до тієї далекої злиденної країни відряджалися нові війська на боротьбу з комуністичною загрозою, аби не дати Північному В’єтнаму завоювати В’єтнам Південний – двісті тисяч, чотириста тисяч, п’ятсот тисяч молодих людей Фергюсонового покоління відправляли до джунглів та сіл, про які раніше ніхто не чув і не міг показати на географічній мапі, і, на відміну від Корейської та Другої світової воєн, які гуркотіли в краях, розташованих за тисячі миль від американської землі, ця війна відбувалася і у В’єтнамі, і вдома. Аргументи проти військової інтервенції були для Фергюсона такими чіткими й зрозумілими, такими переконливими своєю логічністю, такими самоочевидними після ретельного розбору фактів, що йому важко було збагнути, як хто-небудь може підтримувати війну, але її підтримували мільйони, значно більше мільйонів на той момент, аніж тих мільйонів, які виступали проти, і в очах прихильників війни кожен, хто виступав проти політики уряду, був ворожим агентом та американцем, котрий втратив право називатися американцем. Кожного разу, побачивши іще одного дисидента, який ризикував потрапити на п’ять років за ґрати, спалюючи свою повістку, вони кричали: «Зрадник!», або «Комуняка!», тоді як Фергюсон цих хлопців поважав і вважав їх найхоробрішими та найпринциповішими громадянами Америки. Він цілковито їх підтримував і ладен був ходити з демонстрантами проти війни доти, доки додому не повернеться останній солдат, але він ніколи не зміг би бути одним із них, ніколи не став би поряд з ними через відсутність великого пальця на лівій руці, яка врятувала його від загрози, котра мала нависнути над його товаришами-студентами того дня, коли вони закінчать коледж, і військові покличуть їх проходити медкомісію. Відкрита непокора призову була заняттям не для скалічених та інвалідів, а для фізично здорових, для тих, кого кваліфікують придатними для стройової служби, але навіщо наражатися на ризик потрапити за ґрати через якийсь безглуздий демарш? В тюрмі –