Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

оповідання де-небудь опублікувати. Але не роби цього. Саме це я й хотів тобі сказати в плані маленької поради. Зроби паузу, не поспішай друкуватися, продовжуй працювати, продовжуй зростати, і невдовзі будеш готовий.

– Дякую. Ні, не дякую, а – так, себто так, ви маєте рацію, навіть якщо й можете помилятися стосовно «так-сяк»…. Втім… Господи, я вже не знаю, що кажу…

– А ти нічого й не кажи, Фергюсоне. Просто вставай зі стільця, потисни мені руку і йди додому. Вважаю за честь познайомитися з тобою.

Минуло шість тижнів невизначеності. Увесь березень та половину квітня слова, що їх мовив Роберт Негл, палали в свідомості Фергюсона: «чудовий твір» та «вважаю за честь познайомитися». Вони зігрівали його в холодні дні пізньої зими та ранньої весни, бо Фергюсон збагнув, що Негл був першим незнайомцем, першою нейтральною особою, першим абсолютно незаангажованим чоловіком зі сторони, який прочитав його твори, і тепер, коли «найкращий літературний інтелект в усьому Принстоні» визнав його оповідання гідними уваги, молодому автору захотілося кинути школу й десять годин на добу просиджувати в своїй кімнаті за написанням нового твору, який вже формувався в його голові – то була епопея з багатьох частин під назвою «Мандри Маллігана», яка мала неодмінно стати найкращим з того, що він наразі написав, давно сподіваним великим стрибком уперед.

Одного ранку посередині цього тривалого періоду очікування, коли Фергюсон сидів на кухні, розмірковуючи про левів та тигрів, а також про мінуси перебування в статусі мурахи у великій фабриці мурах під назвою «Ратгерський університет», розташованій в знаменитому на увесь світ мегаполісі Нью-Брансвік, штат Нью-Джерсі, до кімнати увійшла його матір і кинула перед ним на стіл новий примірник місцевої газети й сказала: «Ти лишень поглянь на це, Арчі». Фергюсон поглянув, і те, що він побачив, було настільки неочікуваним, настільки далеким від царини можливого, настільки сміховинним та хибним, що йому довелося дивитися іще тричі, перш ніж новина почала просочуватися в його свідомість. Його батько оженився знову. Апостол прибутків пов’язав свою долю з сорокаоднорічною Етель Блюменталь, вдовицею померлого Едгара Блюменталя та матір’ю двох дітей – шестирічного Аллена та дванадцятирічної Стефані. Фергюсон, дивлячись на фото з його усміхненим батьком та не надто презентабельною місіс Фергюсон номер два, помітив, що вона мала певну схожість з його матір’ю, особливо у зрості, а також зачіскою та кольором волосся, неначе його батько навмисне знайшов новий варіант початкової моделі, але замінник вийшов вдвічі менш привабливим та мав у очах якийсь сторожкий вираз, одночасно сумний і обернений всередину, можливо – дещо прохолодний і непривітний, тоді як очі матері Фергюсона були таким собі портом-притулком для кожного, хто до неї підходив.

Фергюсон подумав, що, мабуть, мав би обуритися через те, що батько так і не познайомив його з цією жінкою, яка була тепер формально його мачухою, і розгніватися, що той не запросив його на весілля, але він ані обурився, ані розгнівався. Навпаки – відчув полегшення. Історія завершилася, і нащадок Стенлі Фергюсона, якому більше не треба було вдавати, що він відчуває якусь синівську прив’язаність до чоловіка, який фактично відмовився від нього, поглянув на матір і вигукнув: Adios, papa – vaya con Dios! (Бувай, татку! Іди собі з Богом!).

Три тижні потому, того ж самого дня в трьох різних частинах країни – в Нью-Йорку, Кембриджі та маленькому містечку в Нью-Джерсі – наймолодші члени змішаного і спаяного племені відкрили свої поштові скриньки й виявили там листи, на які чекали. Окрім одного «ні», яке отримав Ной, то були суцільні «так» для всіх них – безпрецедентний тріумф, котрий неминуче поставив квартет Шнайдерман-Фергюсон-Маркс у становище, в якому вони мали змогу вибирати – де їм хотілося б провести наступні чотири роки свого життя. Окрім Нью-Йоркського університету, Ной мав можливість піти навчатися до Сіті-коледжу або до Американської академії драматичного мистецтва. Джим міг поїхати на захід до Каліфорнійського технологічного інституту, на південь до Принстона, або залишитися там, де й був – в МТІ. Окрім Барнарда і Брендайса, варіанти Емі включали в себе Сміт, Пемброк і Ратгерс. Що ж до Фергюсона, то мурахи, як і очікувалося, прийшли за ним, але разом із ними прийшли й два звіра з джунглів, тигр та лев – що було неочікуваним і коли він поглянув на радісну Емі, яка несамовито сміялася, розкидаючи свої листи по кухні, то підвівся й сказав їй, якомога точніше копіюючи акцент її діда: «Ну шо, може, потанцюємо, лібхен?». А потім підійшов до Емі, огорнув довкола неї руки і смачно поцілував у губи.

Він отримав стипендію Волта Вітмена.

Попри позитивну відповідь з Колумбії, Нью-Йорку доведеться почекати. Гроші були головною причиною його бажання піти навчатися до Принстона, але окрім грошей був іще той визначний факт, що він здобув собі стипендію, що, беззаперечно, стало найважливішою подією в його житті, «величезним здобутком, як висловився Ден, і навіть для стриманого й несхильного до демонстрації емоцій Фергюсона, який зазвичай настільки соромився своїх досягнень, що волів би піти з кімнати замість розкрити рота й вихвалятися, Принстонська стипендія стала чимось особливим, чимось настільки грандіозним, що йому було приємно носитися з нею й показувати іншим, а коли в школі пройшла чутка, що він виявився одним з чотирьох помазаників, то Фергюсон всотував компліменти без відчуття ніяковості, не роблячи при цьому своїх звичних самоіронічних ремарок, він пожадливо прагнув лестощів та вихваляння, йому подобалося бути в центрі світу, який несподівано став обертатися довкола нього, всі захоплювалися ним, всі йому заздрили й всі про нього говорили, і навіть попри те, що він волів би у вересні податися до Нью-Йорка, одної лише думки про те, що він – принстонський стипендіат, було достатньо, аби надихатися нею зараз і в майбутньому.

Минуло два місяці, і через день після того, як він закінчив середню школу, Фергюсон отримав листа від свого батька. Окрім короткої записки з поздоровленням стосовно стипендії (про яку написали в місцевій газеті), конверт містив чек на тисячу доларів. Першим імпульсом Фергюсона було порвати його, а шматочки надіслати поштою батьку, але він подумав іще раз і вирішив перевести цей чек на свій рахунок. А після того, як чек буде прийнято, він випише два чека по п’ятсот доларів кожен, один – для Національного комітету за розумну ядерну політику, а другий – для Студентського ненасильницького координаційного комітету. Навіщо рвати гроші, якщо їм можна знайти добре використання? Чом би не пожертвувати їх тим, хто бореться проти недоумків та несправедливостей в цьому хаотичному й жорстокому світі?

Того ж вечора Фергюсон замкнувся в своїй кімнаті