Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

по-звіриному! – змовкла, зітхнувши. – Батька Андрієм звали, то пиши Андріївні на конверті, - шморгнула носом, уже заспокоєна. – Буде робота і гуртожиток, то напиши мені і я приїду. Не думай, тягарем тобі не буду, ще й у помочі стану зарібками, поки вчитимешся. Бачу, ти свідомо не йдеш зі мною на близькість. Зіна мені також наказує не спокушати тебе, я її слухаю, а сама згідна на все. Ти ж такий порядний, надійний, чесний, чемний, аж мені часом не віриться! Таким і будь, любий, завжди!

Ніч клонилася на спадок, Тясмин обкладався білим туманом, соловейки били батогами в діброві, а луни котилися гаєм. Молодята почувалися ніби у райській пущі щастя і блаженства.

- Нерано вже, пора мені додому, то побавимося ще та й розлучимося, може, й надовго, - схиляючись на вербу, знову потягла Марія Петра на себе, аж дух йому забило. – Коханий мій! До побачення! – взяла в руки хлопцеве лице і обціловувала його, вся пашіючи від збудження. – Дорогий мій! Солодкий мій! Люби мене і не забудь! – не відпускала вона хлопця. – А знаєш що? – почала Марія гарячково розстібати кофтину на грудях. – Поцілуй мене!

І поки Янчук обціловував її тугі перса, Марія цілувала йому навіть руки, змушуючи його повірити у її щирість та відданість і забути самого себе. Мліли ще трохи, поки Марія не стала вже збиратися.

- Досить! Мені пора, коханий! Звабливий ти і медовий, як ніхто на світі для мене! Хай ця ніч лишиться для нас обох найкращим спогадом!

- Слова твої, як Божі зерна, палкі й ласкаві! – відхилився Петро від Марії. – Аж у серце западають.

- Твої то слова, коханий! З листів і записок твоїх. Я не лише в тебе закохалася, а й у них. Ми із Зіною кожного дня читаємо їх, як молитви, дивуючись, де ти ті слова береш. Я тих твоїх виразів і зізнань зібрала вже цілий зшиток і ношу їх при собі, - потягла Марія Петра за собою. – Підемо повз твою хату, хай я ще раз побачу ті вікна, в яких виглядала тебе… Тепер – усе. Ти лишайся, а я пішла, бо вже світає! До побачення, коханий мій! – позадкувала вона. – Живи здоровий і в гараздах при успіхах і удачах! – звернулася до нього його ж словами. - Поклади мені на прощання записку в дупло верби, може, забув що сказати, а моя - там буде! – побігла вона додому.

Стоячи на розі, Янчук бачив, як дівчина навшпиньки підійшла до хати, шаснула всередину через відкрите вікно і помахала йому рукою. А як закрила його, то ніби цілий світ за собою зачинила. Дивно, але йому вже не хотілося осуджувати Маріїну похітливу розбещеність. Порівнюючи її інтимну поведінку з вакханаліями “шобли” у гроті, які спостерігав колись, він робив висновок, що похіть, освячена любов’ю, - природна і навіть нормальна. Ніби збагачений таким висновком, хлопець мертвецьки заснув, зашторивши вікна, бо надворі вже брів день.

Геть по обіді його збудила тітка Уляна, ледь достукавшись. Дивилася на нього лукавими очима, усміхаючись.

- Кланяється тобі твоя сусідка Зіна, була тільки-що в неї. Марія також спить, як убита, тож здогадуюсь, що ви прощалися цієї ночі. Молодим молоде й робити, - присіла на лавку, поки Петро вмивався. – Турбуюсь, що чемодан у тебе замалий, а білизни маєш уже чимало, то її б у окреме міща-заплічник скласти, приміром, у чемодан же взяти все інше, - розгорнула на столі вузлика з гарячими оладками. – Це Зіна тобі передала – підкріпись, бо як остигнуть, не такі смачні будуть. І сирове полотно на міща – теж від Зіни. Вона ж мені дозволила пошити тасьму на машині, тій, що твоєї матері була.

- Наша машина у них?! – був явно спантеличений Петро.

- У них, у них… То пошити тобі?

- Пошийте, будь ласка! Не знаю, як вам і дякувати за турботу про мене…

- Пам’яттю та добрим словом… Таки зараз і пошию, поки того нехриста вдома немає, - пішла жінка з хати, геть розчуливши Янчука.

Більше години Петро писав і переписував прощального листа до Марії, переживаючи, що так і не узнав, чим вона правитиметься до тієї Одеси. Надумав собі, що поїде, напевне, як і Сергій, зі Знам’янки, а відтак повезе її кіньми через Чорний ліс сам Голик. Аж страшно йому стало від передчуття лиха!.. Дописавши врешті у додатку до листа, повного запевнень у вірності, що їхнє одруження буде можливим лише при умові збереження дівчиною цноти, він відніс згорнуті трубочкою листки в умовлене місце. Маріїної записки там не знайшов.

Надвечір тітка Уляна принесла йому готовий заплічник, нагадала, щоб не забув попрощатися із дядиною Оксаною та сестрами і перехрестила його на прощання. Хлопець по її відході взявся збирати речі: білизну, ковдру і подушку склав у міща, а книжки, конспекти, зшитки з віршами і вирізки з місцевої газети лишив у чемодані.       

За цим заняттям Янчука застав Рома Дорошенко, що на прощання приніс йому торбинку тютюну. Порадившись, хлопці вирішили, як стемніє, крадькома натрусити Петрові на дорогу дорошенківських груш. “Операція” вдалася: поки Роман стояв “на цирлах”, Янчук назбирав цілий чемодан запахущих “дуль”. Прощалися друзі на мосту довго, ласуючи краденими грушами, домовляючись про переписку і продовження дружби через три роки, коли Роман приїде в Черкаси вчитися в інституті.

Додому Петро пішов берегом мимо учорашньої верби, щоб забрати з її дупла Маріїного листа, а вже маючи його в руках, понісся стрімголов до своєї кімнатки, щоб швидше  прочитати. Завішуючи своє віконце, Янчук мимоволі зауважив, що в Голика яскраво горіли всі вікна. Запаливши каганчика, хлопець узявся до заплямленого сльозами Маріїного листа. Перечитав раз і вдруге всі чотири сторінки, зупинився на окремих місцях, де були клятви у вірності й палкості, найбільше вражаючись тим, що було дописано в кінці: “Все життя, мабуть, буду шкодувати й плакати, що ти був упертим, а я нерішучою, бо ж їхатиму до Знам’янки із катом і бандитом, і все може статися, але боронитимуся до смерти! Така,