Анна Стоун - Гармонія (2), Анна Стоун

Попрощавшись, Мерлін запечатав вхід і повернувся разом із усіма на корабель. Тепер їх чекала зворотна дорога.

Ці кілька днів видалися найважчими для них усіх. Перед відправленням поховали на цвинтарі Віджио графів Ворвуча та Флурмстея. Мерлін вирішив, що так буде краще.

У Хейла рідні не залишилося, а Джефрі кудись зникла. Втрат було багато, особливо серед воїнів. Ця битва була програшною, якби дракон не злякав роенців і Леліла не втекла.

Відразу після похорону на кораблі Мерлін намагався поговорити з Радою, але не вийшло. Тому вони вирішили, що краще відкласти це на потім.

За ці кілька днів Рада виплакала стільки сліз, що, здавалося, ними можна наповнити озеро Рамб. Спочатку вона не хотіла нікого бачити, а потім не витримала і покликала Альбрехта.

З розпатланим волоссям в нічній сорочці вона сиділа на його колінах, у своїй каюті і плакала. Хлопець знав, що допомогти їй нічим не зможе. Від цього йому було боляче. Бачачи, як вбивається від горя дорога йому дівчина, Альбрехт хотів гори згорнути, час повернути назад, все, аби цього не було б. Його сльози вже встигли висохнути.

Весілля мало бути вчора…

Хлопець сильніше притиснув її до себе, гойдаючи. Вона була такою тендітною, такою маленькою. Постійно кричала, кликала Катану, проклинала себе, що не встигла.

Серце Альбрехта обливалося кров'ю від горя, що відчувала подруга. Може, навіть не просто подруга – його все, його Гармонія!

  Вони просиділи у каюті дуже довго. Тяжкий день таки зморив їх.

- Рада, тобі треба поспати! Подумай про себе. – Альбрехт, торкнувся її червоної, опухлої від постійних сліз, щоки.

- Я не можу! Я боюсь! - схлипнула вона.

- Ну, хочеш я сиджу поки ти заснеш?

Рада кивнула, але з його колін вставати не поспішала. Весь цей час вони сиділи в кріслі, оббитому шкірою. Хлопцеві довелося докласти зусиль, щоб підвестися, і віднести її на руках до ліжка.

Поклавши, хлопець дбайливо накрив дівчину ковдрою, а сам сів поруч.

- Ти ж нікуди не підеш? - прошепотіла вона, стиснувши його руку.

- Спи. Я буду з тобою!

Після того, як Рада заплющила очі, сонливість навалилася і на Альбрехта. Позіхнувши кілька разів, він вирішив прилягти з краю. Чомусь хлопець був упевнений, що тільки зачекає, поки вона засне. Але зрештою не минуло й п'яти хвилин, як він сам провалився в сон.

* * *

Рада розліпила очі і здивовано подивилася на друга. Альбрехт спав поруч на подушці, обійнявши її однією рукою. Дівчина спочатку хотіла негайно відсунутись, але потім передумала. Поруч із ним їй було спокійно.

Повернувши голову, Рада глянула у вікно.

"Уже світанок, ми проспали всю ніч разом, Ал" - сумно усміхнулася вона.

Вона зрозуміла, що він заснув незабаром після неї, хоча мабуть не збирався залишатися. Весь цей час він був у одязі. Вчорашній день усіх змучив. На своє нещастя Рада пам'ятала все. Як плакала в Альбрехта на колінах, як він її втішав….

Опустивши очі, дівчина гірко посміхнулася, торкнувшись рукою до його волосся.

- І справді, Ал. Ти найрідніша для мене людина! Рідніших у мене вже не залишилося! Тому я намагатимусь зберегти тебе! Ти маєш жити! – Рада важко зітхнула, намагаючись стримати сльози. – Ах, якби не прокляття.

Дівчина замовкла, побачивши, що Альбрехт ворухнувся. Хлопець розгублено відкрив очі, коли побачив, як він лежить, а потім відсахнувся від неї.

- Рада ... Адже нічого не було? – на щоках миттєво спалахнув рум'янець.

- Ні! – засміялася вона. - Не бійся!

- Це добре! Вибач…

- За що? - здивувалася дівчина.

- Я провів тут усю ніч. Та ще в мене вистачило нахабства обійняти тебе!

- Не страшно, Ал! Я навіть цьому рада! Мені так було спокійніше! Ти дуже втомився, як усі ми. Не дивно, що ти заснув!

- Мені, напевно час! Не добре буде, якщо хтось дізнається!

- І то правда! Для найкращих друзів різної статі якось неправильно спати разом! Якби ми були братом та сестрою, ще якось можна! Але...

- Ми просто друзі. Я зрозумів…

Альбрехт підвівся з ліжка, поправляючи розкуйовджене волосся.

- Що тепер буде з Гармонією? - подивилася на нього Рада, сидячи на ліжку.

- Не знаю. – важко зітхнув хлопець. - Як раніше вже не буде! Я ще не відійшов від того, що було в селі! Співатимемо для себе! А там побачимо.

- Як до речі твоя нога? Ти більше не шкутильгаєш!

- Наче все добре! Ще тоді, коли я вибіг за тобою, болю вже не було! Гаразд, мені час іти! - хлопець нахилився, і поцілував її у чоло. – Не тримай все в собі! Навіть якщо весь світ повстане проти тебе, я буду поряд! Гармонія — це не лише група. Так, радість моя?

- Так! - розсміялася дівчина, хоча її очі вже блищали від сліз. - Це щось більше!

Попрощавшись на якийсь час, Альбрехт пішов у свою каюту. Був ранок і навряд чи хтось помітив його відсутність. Підійшовши до своїх дверей, хлопець зупинився, закривги очі рукою.

«За що нам це все?! - стукнув він кулаком по стіні. - Чого б мені це не коштувало, я помщусь тобі, Морле! Через тебе Рада плакала. Через тебе, сволота ти така! Тобі мало, що ти відбираєш землі моєї батьківщини, то ти за герцогство взявся?! Не допущу! – очі його запалали золотим вогнем. – Клянуся честю, ти гірко пошкодуєш, що почав з нами війну!

* * *

Чарівне дзеркало у палаці Часу згасло. Арел довго не могла відвести погляду від того, що відображалось у ньому.

У горлі став ком, руки опустилися. Вона чула, як проклинав Морла Мерлін та Альбрехт. Вона знала, що на Віджио напала Леліла. Але знала, що наказ підписав Морл.

Арел підняла очі на небо, що було затягнуте хмарами, і побачила, як на горизонті, в помаранчевій смужці заходу сонця, блищать блискавки. То був поганий знак.

«Потрібно терміново поговорити з ним! Раз у мене вже вийшло, може й зараз вмовлю!» - подумала дівчина, обернувшись синьоокого слугу, що принишкнув за спиною..