Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

було зрозуміти. Вони погодилися на запрошення, і Фока пішов до Айзика, щоб приготувати їжу. Та Айзик скривившись, вперше говорив неохоче, ніби з острахом:

— Це волоцюги, може й — небезпечні.. Хто ж знає… Дехто каже, що вони викрадають дітей, інші — що викопують трупи. Може це і неправда, але що вони крутяться по ночах, це точно. Якщо їм закортить — то пограбують, і хто ж їм заборонить? Втечуть, їх ще ніхто не наздогнав.

Фока чемно впирався, Айзик поступився, хоч вперше з опором і з умовами.

— Це тільки для вас, — сказав, — і під вашу відповідальність! І ви їх потім повинні відправити. І то обов’язково до ночі, бо інакше це вони нас з дому витіснять.

Не були то цигани, не були татарчуки з Добруджа, а мандрівні мадяри, тільки не з Угорщини, а начебто з Румунії, а насправді з доріг, з прирічкових шляхів, з приморських боліт. Ловили рибу, водяних птахів також, мандрували і мешкали серед вод.

Поміж собою вони розмовляли небагато, відрубуючи зухвало по слову. Знали також кілька слів румунською. І тільки Шандор добре розумівся з ґаздами. Як він розмовляв, невідомо, сам казав, що це по-слов’янськи. Він єдиний не був родом із мандрівки, а з Сентес над Тисою. Але відколи його змила весняна повінь, то він вже додому не повертався. Шукав того старого Йожібачі, бо і той був родом з Сентес, але так давно мандрував, що вже ніхто про нього не пам’ятав. Шандор лазив за ним довго по кількох країнах, аж поки не знайшов. Із мандрівного товариства старого ніхто навіть не знав, що його звати Йожі, звали його Баньо-Кеменце.

Шандор розповів ґаздам, що в Сентес повно хліба, кукурудзи, білих гусей і подушок багато, непогане вино, а риби найбільше на світі. Всього доволі, тільки свободи немає.

Крім Кочерганів і Цвилинюка, ґазди, забувши про церкву, обсіли гостей і гомоніли, випитуючи Шандора про все. В цей час Айзик і жупаніца подавали замовлені страви, лише горілок — жодних, замість цього — пиво.

— Той старий, — буркотів Айзик, — і так достатньо гарячий, тож нехай охолоне і розслабиться.

Баньо Кеменце і Шандор сіли обабіч Фоки. Фока пригощав, а Шандор розповідав про їхнє життя, про мандрівки.

— У Молдавії і тут на водах для нас найкраще, тут нас терплять. Іноді закривають у в’язницю, але на коротко, так собі, на день, на два, можна виспатись, та й по всьому. Ті, що нас вже знають, то не закривають, іноді наказують нам поспівати, потанцювати, пригощають, навіть платять. І відпускають. А в Угорщині відразу кажуть, що це «tolonc», волоцюга, тягають, замикають у «tolonchaz», тримають без кінця, нудно.

Фока, хоч весь час і припрошував, то все ж слідкував за тим, щоб вони більше їли, ніж пили. Тимчасом Савіцький незвично пожвавився, сів коло них зі своїми цимбалами, просив, щоб йому повторювали мелодію та співи і грав разом з ними. Вони власне й не співали, а чітко промовляли у співі. Від цього рубаного співу, від тих закручених лір, одна з яких звалася tekerö — закручена, а друга nyonyere — розіграйка, віддавало давниною, дикою свободою.

Raborult az ej homàlya,

Tornyok orman az öszsi szèl

Règi discersègröl beszsèl[100]

Мандат запалився:

— Вільніші від нас, де б їм ішлося про хати.

— До таких безвірків варто й прилучитися, — визнав Ґєлета.

Тимчасом Шандор, підкріплений їжею і трунками, не лише з охотою викручував своєю лірою, але й так, як умів, своєю слов’янською мовою:

— Найкраще там, де людина є, але не довше, ніж день. Може два дні. Але дві ночі — це вже ні. Бо там, де завтра, там ще краще. А все ж не потрібно сьогодні продавати за завтра, ой ні, добре і сьогодні. Але завтра не продавай за сьогодні. Добре завжди і скрізь, але зразу ж — далі, далі. Без цього скиснеш і ти вже огірок у бочці, вже пристанеш до хати, до труни. Навіть смерть краща у дорозі, ніж у хаті. До останньої години не знаєш, але вона нічого у тебе не забере. Що може забрати в дорозі? Навіть хвороба краща в дорозі, ляжеш будь-де, під деревом на траві, а світ відкритий. Для малої хвороби ліжко придатне, хай буде, а з великою що ти зробиш? Утікати, втікати, поки можна. А тут люди непогані, ні, самі всього не з’їдять, поїсти дадуть і дозволять прилягти десь у куті, якщо захворієш. І у зимі притулять. Ну а літом що ж? Баньо Кеменце має свою бурку «szür», коли треба, то дозволить сховатись, закриє від вітру, від дощу, краще, ніж дах.

Шандор походив з комітату Чонград, як він розшифровував Чорний град. Там знаходяться могили велетнів з давнини, з дуже давна. Шандор розповідав:

— Були там колись велетні, одні померли там на місці, а інші не витримали і пішли далі. Вони мали надто великі кроки, ми так само. На Чонграді хати міцні, муровані, мужичі міста, криниці скрізь глибокі, черпають звідти прямо від Нього. І порядок в Угорщині, злодіїв небагато, це так, але таким, як ми, краще тут. Бо там панський порядок, не наш, а в Молдавії бояри окремо, а ми окремо. Вони у дворах, ми на дорогах, не заважаємо одні одним. Цілий чонградський край лежить на підземному морі, і з цього виникає, що земля у нас — у них, добра, щедра. Ану, як прикладеш уночі вухо до землі, то чуєш, як вдаряють води. Там недалеко є озеро біле, Fehèr-to — це біле око підземних вод. Підземне море цим одним оком підглядає, шпигує. А весною з нього встають повені з-під землі. Іноді й зимою. Обов’язково потрібно підготувати човни, балії, бо все навколо заливає, як сягає око. Неначе це вже суд! Треба вважати. Там ховається старий бог, він теж пильнує, захищає від вод, ще й допомагає, викрадає води, годує.

— Де ж він? — запитав Фока.

— Під землею, він давно нам дає, та колись земля все собі відбере те, що він надавав. Тепер нова віра, наказують садити дерева, щоб захиститись від повені. А що ж дерева вдіють проти землі, якщо не допоможе старий бог.

— А який це новий? — запитав Фока.

— Той не наш, німецький.

— Німецький? Який це?

— Той, що тепер, новий, — відповів Шандор і запитав: — А ви щось розумієте по-нашому, по-мадярськи?

— Небагато, лиш стільки, скільки нахапався у Мармарош-Сігет, — відповів Фока.

— Отже, — пояснював Шандор, — той «öreg» — наш старий, то не örög,