Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

І якщо є пересічна тривалість життя людськости загалом, то є і пересічна тривалість життя окремих родин, тобто схожих між собою їхніх членів.) Сванн був убраний чепурно, і в цій чепурності, як і в чепурності його дружини, лучилося те, яким він зробився, з тим, яким він був колись. Обтислий перлово-сірий редингот підкреслюв його ставність і вельможність, руки обтягували переполаса-білі рукавички, в одній руці він тримав сірий циліндр із розтрубом — такий фасон Дельйон робив лише для нього, для принца де Сагана, для барона де Шарлюса, для маркіза де Модена, для Карла Гааса та для графа Луї де Тюрена. На мій уклін Сванн відповів чарівливою усмішкою і щиросердим ручканням, і це мене вразило: ми зі Сванном так давно не бачилися, що він зразу міг би мене й не впізнати; я висловив йому свій подив; він зареготав, але так, немовби на мене досадував, потім ще раз потис мені руку: наче здогадався, що я, припускаючи, ніби він мене не впізнає, сумніваюся: чи не вистарів він часом розум і чи не був завше байдужий до мене? А проте мої здогади були слушні: згодом випливло, що він упізнав мене, лише як мене названо на ім’я. Але потому, як дук звернувся до мене, ні в виразі Сваннового обличчя, ні в його висловах, ні в тому, що він казав мені, не майнуло, що його застукано зненацька, так хвацько і певно вдавав він із себе світовця. Він вносив у свою гру розкутість і вигадливість, вигадливість навіть у манеру вбиратися, саме те, чим славилися Ґерманти. Отож-бо уклін, яким старий клубмен привітав мене, не впізнавши, був не зимний і штивний уклін світовця формаліста, то був уклін справді щирий, чарівливий — так уклонялася, скажімо, дукиня Ґермант-ська (вона навіть перша всміхалася при зустрічі ще перед тим, як ти віддавав їй чолом) з протесту до механічних уклонів, властивих дамам-сенжерменкам. Так само й капелюх — дотримуючись уже віджилого звичаю, Сванн поставив його на підлогу при собі, — у нього був підшитий зеленою шкірою: Сванн переконував, що так він менїпе брудниться, а насправді зелене більше йому личило (про це він волів мовчати).

— Послухайте, Шарлю, ви ж бо великий знавець, підійдіть-но сюди, я вам щось покажу, а потім, діти мої, я з вашого дозволу ненадовго зоставлю вас удвох — мені треба переодягтися; зрештою, гадаю, Оріана зараз прийде.

Аж це дук показав Сваннові свого «Веласкеса».

— Здасться, я це вже десь бачив, — скривив Сванн гримасу хворого, якому навіть говорити важко.

— Так, — сказав дук; він був спантеличений тим, що знавець не став мліти від захвату. — Ви, мабуть, бачили це полотно у Жільбера.

— Ага, так і є, тепер пригадую.

— Як, по-вашому: хто це?

— Ба, як картина належала Жільберові, — то це, либонь, хтось із ваших предків, — відповів Сванн з ущипливою шанобою до старезности роду; він вважав, що легковажити тут неґречно і нерозумно, але з доброго тону волів за краще «відбутися жартом».

— Десь-найпевніш, — шорстко озвався дук. — Це Бозон, Ґер-мант... не пригадую вже, який за рахунком. Та мені чхати на них. Вам же відомо, що я не такий феодал, як Жільбер. Але мені казали, що це робота Ріго, Міньяра, ба навіть Веласкеса! — гукнув дук і вп’явся в Сванна поглядом інквізитора й ката, аби прочитати його думки і воднораз уплинути на його відповідь. — Ну то хто ж? — Дук умів домогтися потрібної йому відповіді, а за кілька хвилин повірити в те, що співрозмовник справді так думав. — Кажіть правду. По-вашому, це хтось із великих моголів, згаданих мною?

— Ба, н-н-ні, — відповів Сванн.

— Ну, особисто я на цьому не розуміюся, я аж ніяк не зугарен визначити, чия це мазанина. Але ви кохаєтесь у малярстві, ви людина тямуща, кому ви це приписуєте?

Сванн трохи повагався перед цим полотном — видно було, що воно йому не до шмиги.

— Вашому недругові! — відповів він зі сміхом дукові, і той скинувся з люті.

— Я прошу вас обох, будь ласка, почекайте на Оріану, — сказав він, охолонувши, — а я тільки одягну фрак і зараз прийду. Я передам моїй половині, що ви чекаєте на неї.

Я заговорив зі Сванном про Дрейфусову справу і спитав, чому так виходить, що всі Ґерманти — антидрейфусари?

— По-перше, тому, що, власне, всі вони антисеміти, — відказав Сванн; він знав з досвіду, що деякі Ґерманти не антисеміти, але, як усякий завзятий прибічник якихось поглядів, волів тлумачити супротивну позицію інших упередженістю, забобонами, з якими змагатися годі, а не поглядами, щодо яких можна сперечатися. Зрештою, передчасно дійшовши кресу життя, він, як зацькований звір, не зніс нагінки і вернувся до віри своїх батьків.

— Про принца Ґермантського я, справді, чув, ніби він антисеміт, — погодився я.

— Ну, про нього шкода й мови! Він дійшов до того, що, — це як був він офіцером, — волів терпіти пекельний біль зубний, ніж піти до єдиного в околиці дантиста-жида, а ще у нього якось згорів флігель у власному маєткові, бо йому довелося б просити помпи у свого сусіди — Ротшильда.

— А ви до нього не підете ввечері?

— Піду, — відповів Сванн, — хоча я геть зморений. Я дістав від нього листа — він пише, що йому треба побалакати про щось зі мною. Я відчуваю, що занедужаю, і мені буде не до зустрічі з ним, — ні у нього, ні в мене, це б мене денервувало, волію зіпхнути все з плечей сьогодні.

— Але ж дук Ґермантський — не антисеміт?

— Як же не антисеміт, якщо він антидрейфусар? — заперечив Сванн, не помічаючи, що це те, що в логіці називається реШіо ргіпсіріі