Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

саме ще потребує доказу. (Прим, перекладача.) ">14. — А проте мені було прикро розчаровувати цю людину — ох, що це я кажу! — розчаровувати дука; мені було приємніше розхвалювати його так званого Міньяра чи кого там іще.

— Ну, а дукиня? — спитав я, повертаючись до справи Дрей-фуса. — Вона — жінка інтелігентна.

— Так, вона чарівна жінка. Хоча, на мій суд, була ще чарівніша, поки йменувалася принцесою де Лом. У її дотепності з’явилася жовч, у молодесенької родовитої дівчини все було м’якше, але, зрештою, і молодь, і ті, що вже уматеріли, і чоловіки, й жінки, — усе це люди іншого поріддя, і ніякої ради нема — тисячолітній феодалізм у крові даром не минається.

— Але ж он Робер де Сен-Лу — дрейфусар?

— Ну що ж, це робить йому честь, надто як зважити, що його мати дихає лихим духом на Дрейфуса. Мені про нього саме так і мовили, але я не повірив. Це мене дуже радує. І не дивує — він людина цілком кебетлива. А в цьому разі це дуже важливо.

Дрейфусарство зробило Сванна вельми безпосереднім, воно переорало його душу ще дужче, ніж переорало одруження з Одет-тою; це його нове здекласування краще було б назвати рекласу-ванням, і воно виходило йому на честь, бо повертало на шлях, яким ішли його близькі і з якого його збили великопанські зв’язки. Та саме тоді, як Сванн з його світлою головою, завдяки успадкованим по предках перевагам, міг би зглибити істину, досі сховану від очей світовців, він виявив якусь кумедну сліпоту. Все, чим він захоплювався і чим обурювався, він вимірював тепер новим критерієм — дрейфусарством. З’ясувавши, що пані де Бонтан — антидрейфусарка, він визнав, що вона дурепа, але це було не дивніше, ніж те, що спало йому після женіння, а саме, що пані де Бонтан — розумниця. Не так уже й важило те, що нова хвиля перевернула його політичні погляди, що він забув, як обзивав Клемансо запроданцем, англійським шпигуном (цю дурницю вигадано у Ґермантів), і нині заявляв, що завжди вважав Клемансо за совість нації і за такого бійця, як Корнелі. «Ні, я все життя так казав. Ви щось плутаєте». Але, збуривши політичні переконання Сваннові, ця хвиля перегорнула і його літературні смаки, і навіть манеру висловлюватися. Баррес занапастив свій талант, та й ранні його речі слабенькі, їх не перечитаєш. «Ось спробуйте, до кінця не добредете. Ось Клемансо — інша річ! Я не антиклерикал, але поряд з ним Баррес ні риба ні м’ясо! Атож, батечко Клемансо — це брила. А який знавець мови!» Але ці Сваннові вибрики можна було ганити будь-кому, тільки не антидрейфусарам. Вони доводили, що як ти за Дрейфуса, то ти жидівського роду. Якщо такий щирий католик, як Саньєт, теж виступав за ревізію справи, то це тому, що його підтроюдила пані Вердюрен, дика радикалка. «Попівство» для неї, як більмо на оці. Саньєт просто дурень, а не злобитель, бо йому і невтямки, як непутить його принципалка. А як хтось відповідав, що Брішо, теж приятель пані Вердюрен, член Патріотичної ліги, йому заперечувано, що він розумніший від Саньєта.

— Ви з ним зустрічаєтеся? — спитав я у Сванна, маючи на увазі Сен-Лу.

— Ні, ніколи. Недавно я дістав від нього листа, він хотів, аби я попросив дука де Муші і ще декого голосувати за нього в Жокей-клубі, але він пройшов на «ура».

— Попри справу Дрейфуса?

— Про це навіть не заїкнулися. Проте після голосування я туди ні ногою.

Вступив дук, а небавом і його дружина, уже вичепурена, ставна і гордопишна, у червоній саєтовій сукні; спідниця у неї була оздоблена лелітками. Мала у волоссі велике страусеве перо, обарвлене в пурпур, а на плечах тюлевий шарф, теж червоного кольору.

— Мені дуже подобається зелена підшивка вашого капелюха, — проголосила дукиня, яка була дуже спостережлива. — Зрештою, у вас, Шарлю, все гаразд: і те, що ви носите, і те, що мовите, і те, що читаєте, і те, що робите.

Сванн, удаючи, ніби не чує, роздивлявся дукиню, як роздивляються полотно майстра, потім, перехопивши її погляд, пожував губами, ніби кажучи: «Псякрев!» Дукиня засміялася:

— Вам подобається мій туалет? Я дуже рада. А от мені самій він, мушу сказати, не вельми до вподоби, — вела вона з невдо-воленою міною. — Лишенько, яка нудота: вбиратися, іти між люди, коли так любо сидіти вдома!

— Які гарні рубіни!

— Ох, серденько Шарлю! Видно принаймні, що ви розумієтеся на цьому — не те що бидляк Монсерфей: він спитав, чи вони правдиві! Признатися, я зроду таких не бачила. Це подарунок великої княгині. На мій смак, вони забуйні, трохи нагадують повний келишок бордо, але я їх наділа, бо ввечері ми побачимо велику княгиню у Марі-Жільбер, — додала дукиня, не здогадуючись, що ці її слова завдавали брехню її мужеві.

— А що буде у принцеси? — спитав Сванн.

— Нічого особливого, — ускочив у слово дук: Сваннове запитання йому підказало, що того не запрошено.

— Що ви, Базене! Там будуть усі, кому не ліньки! Зійдеться таке збіговисько, що можуть затоптати. Одне там буде гарне, — мовила дукиня, дивлячись на Сванна з субтельною міною, — якщо тільки не вибухне буря, яка висить у повітрі, — це диво-сад. Ви його бачили. Я там була місяць тому, коли цвів сиринґарій — яка краса! А потім ще й водограї — ну просто Версаль у Парижі!

— А що за жінка принцеса? — спитав я.

— Та ви ж її у нас бачили. Гарнісінька, як рожа повнісінька, трохи ідіотка, дуже мила, попри свою германську пиху, щиросерда і не може, щоб не вшелепкатися.

Від кмітливого Сванна не приховалося, що дукиня намагається вразити «ґермантською дотепністю», але дешевим коштом, бо повторювала старі, заяложені слівця. А проте, аби показати ду-кині, що розуміє її хіть