Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

з них, завзяті мисливці, часто падали з коня, ламали собі ноги, і поломи не гоїлися, а інші просто нажили собі ревматизм, бо лівобережжя вогке і було вогко в їхніх старих замках — ось чому, мабуть, вони й ходили з ковіньками. А може, вони не робили далеких переходів. Просто, зійшовши до свого саду (неподалік від дукининого), аби нарвати плодів на узвар, заходили побачитися з дукинею Ґермантською, але прихоплювати з собою секатор чи поливальницю не сміли.

Дук, мабуть, був зворушений, що я до нього явився в день його приїзду. Але обличчя його спохмурніло, тільки-но я сказав, що зайшов просити його дружину з’ясувати, чи запрошує мене принцеса. Я просив про одну з тих послуг, які дуцтво Ґермант-ське робити не любило. Дук відповів, що вже нерано, що як принцеса не посилала мені запрошення, то вона може подумати, ніби він випрохує його для мене, а він одного разу нарвався вже на відмову і більше не бажає ніяким світом тиснути на кузенство, «устрявати в справу», нарешті, що він гаразд не знає: може, він з дружиною поїде з кликаного обіду просто додому і що в такому разі, аби принцеса не образилася, найліпше приховати від неї, що вони повернулися до Парижа; якби не це, він .негайно спитав би її щодо мене цидулкою або по телефону, хоча, зрештою, нині пізно, бо список гостей, певне, вже складено.

— Хіба ви побили з нею глека? — спитав дук із підозрілою міною, бо Ґерманти завжди боялися, як би не танцювати під чужу дудку і ненароком когось із кимось не помирити, і завжди хотіли знати про всі недавні сварки. Дук волів сам ухвалювати постанову, коли, на його думку, треба було не панькатися.

— Бачте, друже, — сказав він так, ніби йому оце сяйнуло, — я краще не казатиму Оріані про ваше прохання. Вам же відомо, яка вона послужлива і що її любов до вас безмежна. Хоч би як я її умовляв, вона неодмінно пошле принцесі цидулку і, натомившись по обіді, вже не матиме жадних вимовок, їй доведеться їхати на вечір. Так, так, я їй нічого не скажу. Вона зараз вийде. Ані слова — прошу вас! Але як ви все-таки зважитеся на раут, нам буде приємно побачитися з вами.

Обов’язок людяности надто святий, аби той, кого закликають спевнити його, не схилився перед ним — вірячи чи не вірячи в його щирість; мені не хотілося, щоб дук подумав, ніби я бодай на мить завагаюся, почну роздумувати, чи не попросити мені все-таки дукиню, хай навіть вона потім і втомиться по обіді, тож я обіцяв дукові не казати їй, навіщо я прийшов, вдав, ніби не збагнув, яку комедію він оце зіграв. Я спитав, як він гадає: чи не прийде на вечір до принцесй пані де Стермар’я?

— Ба ні, — відповів він з міною знавця. — це прізвище мені знайоме, траплялося мені в клубних річниках, але в тому товаристві, яке збирається у Жільбера, де Стермар’ї не числяться. Ви там спіткаєте людей лише великосвітських і дуже занудливих: дам, які давно втратили титул дукинь, але домоглися його віднови, всіх послів, багатьох Кобурґів, чужосторонніх високостів, але годі серед них побачити бодай тінь Стермар’ї. Жільбер занедужав би від самої вашої гадки! Ага, ви ж кохаєтеся в малярстві, я зараз вам покажу чудове полотно, я купив його у мого кузена, почасти мінька на Ельстіра — його картини нам, зрештою, не до вподоби. Мене запевнено, що це Філіпп де Шампань, але, гадаю, це щось вартісніше. Сказати вам по щирості? Гадаю, це Веласкес і то періоду його розквіту, — сказав дук, дивлячись мені в очі, — чи то вивчаючи моє вражіння, чи то для посилення його. Вступив лакей.

— Її ясновельможність просила спитати вашу ясновельможність, чи не може ваша ясновельможність прийняти пана Сванна, бо її ясновельможність ще не зовсім готова.

— Попросіть пана Сванна сюди, — сказав дук, зиркнувши на годинника і прикинувши, що він має кілька хвилин перед початком туалету. — Сама ж запросила Сванна і, звісно, ще не готова. Не згадуйте при Сванні про вечір у Марі-Жільбер. Я не знаю, чи його запрошено. Жільбер дуже його любить, бо вірить, що Сванн — незаконний онук дука Беррійського, то ціла історія! (Інакше Жільбер з ним би не носився! Моєму кузенові млосно стає, як угледить за сто ступнів жида!) Але нині все ускладнила справа Дрейфуса. Сванн мав би зрозуміти, що йому слід насамперед розцуратися зі своїми одноплемінниками, а він верзе таке, що підбиває проти себе всіх.

Дук покликав лакея, аби довідатися, чи не вернувся гонець до д’Осмона. План у дука був такий: оскільки він мав усі підстави гадати, що його кузен не виживе, йому залежало на тім, аби мати про нього новини перед його смертю, себто, перед вимушеною жалобою. Якби він дізнався з перших рук, що Аманьєн ще живий, дук дременув би на кликаний обід, на раут до принца, на бал, де красувався б у перевдязі Людовіка XI і де мав дуже пікантне побачення з новою коханкою, а новина до нього дійшла б лише назавтра, по всіх цих розривках. Отоді вже, якби Аманьєн сконав увечері, можна було б надіти жалобу.

— Ні, ваша ясновельможносте, він ще не приходив.

— От сто чортів його матері! Тут усе робиться в останній момент! — скрикнув дук; йому спала думка, що Аманьєн, може, вже «опрягся», у вечірці напишуть некролог, і тоді прощавай маскарад! Дук зажадав «Тан», але в газеті нічого не було.

Сванна я не бачив уже давненько і нині з дива не міг вийти: чи носив він раніше вуса «щіточкою», чи стригся «їжаком», бо він виглядав не так, як звикле; він і справді «одмінився», бо дуже хорував, а хвороба так само різко одмінює обличчя, як запущена борода, як зачіска на пряму чи косу проділь. Сванн був хворий на ту саму хворобу, яка вбила його матір, і занедужав він у тих самих літах, що й вона. (У нашому житті так важать кабалістичні цифри, лихе око, що здається, ніби і справді воно в руках у чарівниць.