Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

були обліплені матросами. Називалось воно «Рахіль». «Пеквод» ішов тоді з доброю швидкістю, та коли до нього з навітряного боку підпливла ширококрила незнайомка, його хвалькувато надуті вітрила враз опали, немов проколоті міхури, і весь корабель неначе безвладно завмер.

- Лихі новини! Вона несе лихі новини,- промурмотів старий матрос з острова Мену. Та перше ніж капітан «Рахілі», що з рупором біля уст стояв на кормі вельбота, встиг окликнути нас, пролунав голос Ахава:

- Бачив Білого Кита?

- Так, бачив. Учора. А ви не бачили в морі вельбота?

Стримавши свою радість, Ахав відповів заперечно на це несподіване запитання і хотів уже пливти на «Рахіль», коли її капітан сам, поклавши своє судно в дрейф, спустився у вельбот. Кілька енергійних змахів веслами, гак зачеплено за грот-руслень правого борту «Пеквода», і капітан «Рахілі» вже вихопився на нашу палубу. Ахав зразу впізнав його: то був знайомий йому нентакітець. Але вони навіть не привіталися.

- Де він був? Його не вбито? Ні? - закричав Ахав, підступаючи до нього.- Як це сталося?

Виявилося, що напередодні, вже надвечір, коли три вельботи з «Рахілі» погналися за табунцем кашалотів і в швидкій погоні запливли миль за чотири чи п’ять у навітряний бік від судна, несподівано на синій гладіні з завітряного боку, не дуже далеко від корабля, зринула біла голова й білий горб Мобі Діка. З корабля зразу спустили четвертий, запасний вельбот, якого держали напоготові. Шпарко йдучи під вітрилом, цей четвертий вельбот - найшвидкохідніший з усіх їхніх човнів - начебто спромігся загарпунити Білого Кита - принаймні так здавалося марсовому, який дивився зі щогли. Здалеку марсовий бачив малесеньку цяточку човна, а потім раптовий сплеск білої спіненої води - і більш нічого. На кораблі вирішили, що загарпунений кит, як часто буває, затяг своїх переслідувачів за собою бозна-як далеко. За них трохи непокоїлись, але ще не тривожились по-справжньому. На снастях вивісили сигнальні прапорці - наказ вернутися на судно; потім стемніло - корабель, змушений підбирати три човни, що запливли далеко в навітряний бік, перше ніж рушити на поміч четвертому, що поплив якраз у протилежному напрямі, хіть-не-хіть не тільки лишив той четвертий човен напризволяще мало не до півночі, а якийсь час навіть іще віддалявся від нього. Та коли нарешті всі команди трьох перших вельботів опинились у безпеці на судні, «Рахіль» негайно підняла всі вітрила, навіть ліселі на кожній реї, і рушила на пошуки четвертого вельбота. В салотопні розпалили вогонь, як орієнтир для вельбота, і половина матросів повидирались на щогли, щоб обшукувати очима морський простір. Та хоч «Рахіль» швидко допливла до того приблизно місця, де востаннє бачили загублений вельбот, лягла там у дрейф і спустила інші човни, які обшукали все море довкола, а не знайшовши нічого, пропливла ще далі й знов лягла в дрейф та спустила човни, і хоч ці розшуки тривали до самого ранку, жодного сліду зниклого вельбота не виявлено.

Скінчивши свою розповідь, капітан «Рахілі» зразу пояснив, з якою метою він прибув на «Пеквод». Він хотів, щоб зустрінуте судно теж узяло участь у дальших пошуках: плавало паралельним курсом на відстані чотирьох-п’яти миль від «Рахілі», бо таким чином вони охоплюватимуть удвічі більшу площу.

- Я б заклався на що завгодно,- шепнув Стаб до Фласка,- що хтось із команди того вельбота надів парадний капітанів мундир або взяв із собою його годинник, і тепер він прагне вернути своє добро. Хто коли чував, щоб два добропорядні китобійні кораблі в розпалі промислового резону обнишпорювали море, шукаючи один загублений вельбот? Ти поглянь, Фласк, який він блідий, у нього й очі поблідли. Ні, це не мундир! Це, певне…

- Мій син, мій рідний син був на тому вельботі! Заради бога! Я вас прошу! Я вас благаю!..- вигукнув у ту хвилину каштан «Рахілі», звертаючись до Ахава, що досі слухав його вкрай холодно.- Я найму ваше судно на сорок вісім годин… Я залюбки заплачу - і заплачу нескупо… коли вже не можна інакше… Тільки сорок вісім годин! Не більше! Ви не відмовите мені! Ви не можете відмовити!

- Його син! - вигукнув Стаб.- То це його син пропав! Тоді беру назад мундир і годинник! А що скаже Ахав? Треба врятувати хлопця.

- Він потонув тої ночі разом із рештою,- озвався старий з острова Мену, що стояв позад них.- Я сам чув. Та й ви всі чули, як голосили їхні духи.

Як з’ясувалося незабаром, капітана «Рахілі» ще дужче смутило те, що не тільки один син його був на загубленому вельботі: на одному з тих трьох човнів, що трохи раніше вирушили в погоню в інший бік, був ще один з його синів, і якийсь час нещасного батька роздирали вагання, котрому ж із них поспішати на поміч. Розв’язав ті вагання тільки старший помічник, інстинктивно обравши звичайний у таких випадках шлях: коли на китобійному судні доводиться вирішувати, котрий з вельботів, які попали в небезпеку, рятувати насамперед, завжди вибирають той, на котрому більше людей. Але з якихось невідомих причин капітан «Рахілі» спочатку не розповів про все це, і тільки крижаний Ахавів тон змусив його нарешті заговорити про те, що на зниклому вельботі - його син, зовсім юний, дванадцятирічний хлопець, якого капітан з властивою нентакітцям суворою й безстрашною батьківською любов’ю намагався так рано призвичаїти до всіх злигоднів професії, з незапам’ятних часів спадкової в їхньому роду. Нерідко трапляється навіть, що нентакітські капітани виряджають своїх іще зовсім юних синів у три- або чотирирічне плавання не на своєму, а на чиємусь чужому судні, щоб перше їхнє знайомство з ремеслом китобоя не було пом’якшене мимовільними виявами цілком природної, але недоречної в таких обставинах батьківської поблажливості або надмірної турботи.

Тим часом капітан «Рахілі» все просив і просив у Ахава зглянутись, а Ахав і далі стояв незворушний, наче ковадло, що й не здригнеться під ударами молота.

- Я не піду звідси, поки ви не погодитесь,- казав капітан «Рахілі».- Вчиніть зі мною так, як би ви хотіли, щоб я вчинив з вами в такому випадку. Адже ви теж маєте сина, Ахаве, хоч він іще малий і тепер у безпеці, вдома… утіха вашої старості… Так, так, ви вже згодні, я бачу… Матроси, готуйтесь брасопити реї!

- Стійте! - гукнув Ахав.- Не смійте торкатися до брасів! - А потім, з притиском і протягло вимовляючи кожне слово, додав: