Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

життя (двоє дають життя третьому), двозуб позбавлений такого розвитку...

Навіть тепер, коли Конституція України статтею 20 остаточно затвердила тризуб «головним елементом великого Державного Герба України (там, до речі, замість започаткованого М. Карамзіним терміна «тризуб» записано «Знак Княжої Держави Володимира Великого». — М. Л.)», а синьо–жовтий «стяг» — державним прапором, намагання знеславлення цих історичних символів нашого народу не припинились. І чого б то, здавалося, цим невгамовним ревнителям ідеологічної «чистоти» нашої символіки так боятися (це проявлялося навіть у часи найбільшої могутності імперії) якихось там знаків чи кольорів? Не їх, як таких, звичайно ж, вони боялися, а загрозливого для імперії відродження — через національні символи національної самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлике «населення Малоросії» в український народ!

Саме через це велася — і нині продовжується — така непримиренно–запекла боротьба супроти національних символів українського народу, а власне — проти України.

34. Міф про юридичну належність Севастополя Росії

Усе–таки час бере своє. Тож і не дивно, що нині навіть найодіозніші заяви відомого «збурювача спокою» на теренах колишнього Союзу В. Жириновского не викликають і малої частки того шокуючого ефекту, до якого ще не так давно призводили навіть найменші його вибрики, — усе це встигло набриднути. Ну, справді, кого можуть здивувати, скажімо, вже дещо оскомні просторікування про те, що «такого поняття, як Україна», не існує, а тому «на сході та на півдні» нинішньої території України, поза всяким сумнівом, «має бути “велика Росія”», або що «Севастополь був, є й залишиться російським містом»?! К нікого — усі давно вже зрозуміли, чого від цього «думця» можна очікувати. Інша річ, коли б щось подібне заявила людина, як мовиться, з незаплямованою (звичайно, до першого оприлюднення подібних заяв) репутацією. Та де ж таку знайдеш? Хоча, як люблять примовляти грибники та рибалки, місця знати треба...

Пригадайте, як у пам’ятні ще багатьом часи радянського «достатку» нескінченні валки радянського люду подавалися до білокам’яної за так званим дефіцитом — від надзвичайно популярної в СРСР «варьонки» (загальна жаргонна назва варених ковбас), якою «союзний» мешканець запасався у неймовірних кількостях, і до імпортного взуття та одягу (розбещені такими статками москвичі поспішили відділитися від тієї новітньої «татаро–монгольської навали» так званими пайками з імпортними курями, бразильською розчинною кавою, що тільки–но входила в моду, та ще одним заморським дивом із малозрозумілою назвою — «салямі»). І таки знаходили приїжджі там усе те, чим у власній «глибинці» навіть і не пахло, бо сказано ж — Москва!

Тож і не дивно, що саме там і знайшлася така особа, та не хто–небудь — сам столичний голова, чи то пак, як нині заведено, мер Москви Ю. Лужков. Він, геть затьмарюючи неперевершені, як здавалося, діяння Володимира Вольфовича, цілком у дусі Саддама Хусейна з його вікопомним проголошенням сусіднього Кувейту 19–ю провінцією Іраку, що призвело до сумнозвісної для іракців «Бурі в пустелі», й собі «оголосив» Севастополь — ні більше, ні менше — «одинадцятою префектурою Москви»! Причому від легковажної одіозності його попередника не лишилося й сліду: напустивши на себе личину благопристойності університетського професора, цей добродій виступив з майже академічним викладом своєї позиції зі шпальт колишнього відомого своєю виваженістю «центрального» часопису (Лужков, 1996).

Заради правди необхідно все ж зазначити, що пан Лужков — не перший «Великий Сліпий» на московському «олімпі». Читачі, певно, ще пам’ятають розповідь про те, як свого часу Р. Хасбулатов (тоді — головний «законник» РФ), зайнявся ретельними пошуками, але так і «не знайшов жодного документа, який підтверджував би передачу Севастополя Україні». Тож наш шукач, як і пан Хасбулатов, «спізнав і перечитав першоджерела» і, певно, на радощах вирішив просвітити тих, хто ще не сподобився «спізнати». Відзначивши про себе усю, хоча й дещо своєрідну, глибину знань пана Лужкова як з географії (чого варте, наприклад, детальне висвітлення такої маловивченої під сучасну пору географічної проблеми, як питання: «де знаходиться Ватікан?»), так і з історії (історичним проблемам шановний просвітитель приділив значно більше уваги, щоправда, не.зовсім зрозуміло чому, певно, дещо переоцінивши рівень підготовленості своїх читачів — він обмежує глибину свого дослідження всього лишень 1783 роком, коли Крим «став частиною Росії»; ще менш зрозумілим є поквапливий перескок одразу у 1936 р., минаючи, скажімо, вартий уваги перебіг історії Криму в 1917–1921 рр.), перейдемо одразу до розгляду чималої низки фактів, які «спізнав» прискіпливий дослідник.

Хоча період, який має стосунок до досліджуваної нами проблеми, відносно невеликий, та з поваги якщо не до самого мера, то бодай до колишньої спільної столиці теж почнемо своє дослідження з самих первнів, тобто з 1784 р., коли «було засновано» Севастополь, оскільки — тут ми цілком покладаємося на незаплямовану дослідницьку репутацію автора — «уже тоді Севастополь був особливий адміністративний округ, керований безпосередньо з Санкт–Петербурга».

Не викликає заперечень і те, шо цей особливий статус він зберіг і за радянської влади, ба більше — той статус було «закріплено Конституцією 1936р.: Севастополь як військово–морська база прямо підпорядковувався Москві». Незрозуміло все–таки, якими саме документами було засвідчено цей статус до ухвалення згаданої конституції, адже, як відомо (Чумак, 1993. — с. 44), першу присягу моряки Чорноморського флоту склали на вірність не радянській Росії чи СРСР, а Україні в листопаді 1917 р., а 29 квітня 1918 р. «на нараді представників Чорноморського флоту була прийнята резолюція про передачу флоту Україні в особі уряду Української Центральної Ради». Так їцо і в 1918 р. синьо–жовті прапори майоріли на щоглах кораблів, «і ці історичні факти, — як слушно наголошує історик В. Чумак, — не обминеш, не викинеш».

Та попрямуємо далі за високоповажним поводирем: «В 1948 р. указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29.10.48 було закріплено особливий правовий статус міста» і, як вважає Ю. Лужков, «відтоді з’явились дві юридично незалежні одиниці — Кримська область і м. Севастополь». Тож «з цього моменту Севастополь був