Джонатан Франзен - Свобода

будинку, ремонтував опорну підставку дівчачого велосипеда, прикрашеного рожевими стрічками, а купка дітей бігала туди-сюди з відчинених вхідних дверей будинку. Щоки Бо були червоними від постійного вживання джину, але виглядав він молодим і мав статуру борця.

— Отже, ти і є брат із великого міста, — зазначив він, дивлячись на фургон Волтера.

— Так, це я, — прозвучало у відповідь. — Я чув, Мітч зупинявся у вас.

— Так, він іноді приїжджає, а потім їде геть. Гадаю, його зараз можна знайти біля озера Пітера, саме там, де наметове містечко. Тобі він для чогось конкретного потрібен?

— Ні, я просто проїжджав повз.

— Так, у нього настали важкі часи, відколи Стейсі його вишпурнула. Я намагаюся йому якось допомогти.

— Вона його покинула?

— Ну, знаєш, у кожного своя правда, вірно?

Озеро Пітера знаходилося на відстані однієї години їзди від ферми, на шляху до Гранд-Репідз. Діставшись наметового містечка, яке більше було схоже на звалище старих машин і на полуденному сонці виглядало особливо непривітним, Волтер побачив товстенького дідугана, який сидів навшпиньках біля брудного, пофарбованого в червоний колір намету І чистив рибу, кидаючи луску на газетний аркуш. Тільки тоді, коли Волтер уже проїхав повз незнайомця, він упізнав у ньому Мітча, через схожість із батьком. Волтер припаркував свій фургон біля тополі, аби сховати його від сонця, і запитав себе, що він тут робить. Він не був готовий запропонувати Мітчу будинок біля Безіменного озера, бо гадав, що вони з Лалітою могли б самі в ньому пожити кілька місяців, аби скласти свої плани на майбутнє. Але йому хотілося бути схожим на Лаліту, бути трішечки безстрашнішим і людянішим. І хоча він і відчував, що було б набагато краще залишити Мітча на самоті, він глибоко вдихнув і пішов назад, до червоного намету.

— Мітч, — сказав він.

Мітч чистив окуня розміром із долоню і навіть не дивився вгору.

— М-м-м.

— Це я — Волтер, твій брат.

І лише після цих слів Мітч підвів очі, розтягнувши губи у нахабній посмішці, яка згодом перетворилася на справжню усмішку. Він уже не був таким гарненьким, або, точніше кажучи, від вроди залишився лише маленький оазис на обличчі, оточений пустелею одутлої, обпеченої сонцем плоті.

— Оце так, — гмикнув він. — Малюк Волтер, що ти тут робиш?

— Просто зупинився тебе побачити.

Мітч витер руки об дуже брудні військові шорти і простягнув праву, аби привітатися з Волтером. Рука була в’ялою, але Волтер міцно потиснув її.

— Так, яка зустріч, це ж чудово, — продовжував Мітч. — Я щойно збирався випити пива, хочеш приєднатися? Чи ти й досі непитущий?

— Чому б той ні.

Волтер розумів: було б краще з його боку й більше в дусі Лаліти привезти Мітчу кілька упаковок по шість бляшанок пива. З іншого боку, дати Мітчу можливість пригостити брата — теж добре. Він навіть і не знав, який варіант кращий. Мітч перетнув брудну місцину, попрямував до величезного холодильника і повернувся вже з двома бляшанками пива марки «Пі-бі-ар».

— Так, я помітив, як проїхав той фургон, і подумав: що то за хіпі вирішили в нас зупинитися? Ти зараз хіпі?

— Ні, не зовсім.

Поки мухи й оси бенкетували над нутрощами риби, яку чистив Мітч, брати сіли на старі складані дерев’яні стільці з тканинним верхом, заплямованим пліснявою, які належали ще їхньому батькові. Волтер розгледів навкруги також багато іншого старого мотлоху. Мітч, як і батько, був великим балакуном, і поки він розповідав Волтеру про теперішні свої умови проживання і читав літанію про сильні переломи, й травми спини, і дорожньо-транспортні пригоди, і постійні та непримиренні сімейні сварки, які і довели його до такого існування, Волтер дивувався, до якого разюче іншого виду п’яниць належав Мітч у порівнянні з батьком. Схоже, алкоголь, а може, й час викреслив із його пам’яті всі спогади про стару ворожнечу між братами. Він не проявляв жодного почуття відповідальності, але ж, з іншого боку, ані бажання вигородити себе, ані обурення. День був сонячний, і Мітч просто робив те, що і завжди. Він пив постійно, але нікуди не поспішаючи: до вечора було ще дуже далеко.

— Де ж ти береш гроші? — запитав його Волтер. — Працюєш?

Мітч не дуже впевнено нахилився і відкрив маленьку скриньку, де знаходилась невелика купка банкнот і майже п’ятдесят доларів дрібними грошима.

— Мій банк, — відповів він. — У мене тут вистачить на те, щоб насолодитися теплою літньою погодою. Минулої зими я працював нічним сторожем в Ейткіні.

— А що ти робитимеш, коли гроші закінчаться?

— Знайду собі щось. Я прекрасно можу сам про себе потурбуватися.

— Ти переймаєшся життям своїх дітей?

— Так, інколи. Але у них є чудові матері, які напевно вже знають, як найкраще про них піклуватися. Я їм у цьому не помічник. Я, нарешті, зрозумів це. Я можу добре піклуватися лише сам про себе.

— Ти вільна людина.

— Так, я вільний.

Вони замовкли. Легкий вітерець своїм легесеньким подихом підняв Мільйони діамантів на поверхні озера Пітера. На другому березі кілька рибалок відпочивали в алюмінієвих човнах. Десь ближче було чути каркання ворона, а один із мешканців наметового містечка колов дрова. Волтер провів усе літо на відкритому повітрі в місцях, набагато віддаленіших і безлюдніших за це, але ніколи не відчував себе так далеко від звичних йому речей, ніж зараз. Від дітей, роботи, ідей, жінок, яких він любив. Він знав, що брат не зацікавлений у такому стилі життя (і взагалі нічим не цікавиться), але в нього навіть не виникло бажання поговорити про це. Докоряти цим братові. І в той момент, коли у нього задзвонив телефон, висвітивши незнайомий західновірджинський номер, Волтер саме думав, яким благословенним і щасливим було його життя.

Минулі помилки

(Завершення)

Щось на зразок послання до читача

Автор: Петті Берґланд

Розділ 4: Шість років

Автобіограф, дбаючи про свого читача