Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

скрутилася бубликом, так і просиділа весь той час, силкуючись

розгледіти результати. Боліла спина, і головний біль ширився на

всю лобну частину мозку. Фаєз щось їй простягнув. Ще один

аварійний коржик. Узяла його, але Фаєз не відпустив її пальців.

— З тобою все гаразд?

— Я в чудовому стані, — запевнила його Елві.

— Ти певна?

— Ну, коли не брати очевидного до уваги. А що?

— Ти десь наче віддалилася.

— Бо працювала.

— Авжеж. Звісно. Вибач. Просто я впадаю в дурість.

— Але я не розумію, — сказала Елві. — Невже я не все робила

так, як завжди роблю?

— Так, ти все робила, як і завжди, — мовив Фаєз, відпускаючи її

руку. — Це був якийсь такий ніби мій пунктик. Після… після

того, знаєш…

— Сексу?

Він переступив з ноги на ногу. Вона уявила, як він заплющує

очі. Трохи морщачись. Із таким занепалим зором, як оце в неї, то було не так побачене, як угадане, але воно сповнило її

неймовірною радістю. І хто б таке й подумав? Фаєз має ніжні

почуття!

— Того сексу, — сказав він. — Я просто хотів допевнитися, що

ми з тобою окей. Що все в порядку між нами.

— Що ж, — мовила вона, — оргазм вивільняє багато

окситоцину, тож я, ймовірно, ще дужче люблю тебе, ніж досі.

— А це вже ти дражнишся.

— Не без того, — погодилася вона, відкушуючи ще трохи того

коржика. Таки гидота, а не харч.

— Хотілося знати напевне, хто ми одне для одного.

— Сказати правду, я про це й не думала, — сказала Елві, показуючи на хімікопристрій. — Не до того було — оце не

відпускає.

— Авжеж, — мовив Фаєз. — Я розумію.

— Одначе, якщо ми всі тут не вимремо надто хутко, то, можливо, ще й про це пощебечемо? Це тебе влаштує?

— Чудесно влаштує.

— То й домовилися. Про точну дату наступного побачення, —

сказала Елві й знову засіла за свій пристрій. А спина боліла.

Надто між лопатками. Елві пройшлася по інструментах, намагаючись вишукати кращі, вищого рівня шрифти, але, гай-гай, надто був обмежений вибір засобів пристрою. А їй потрібна

буде поміч, і то скоро. У головній кімнаті хтось чи то зойкнув, чи

то гукнув когось, і добрий десяток голосів відгукнувся хоровою

скаргою.

— Ну, не так щоб чудесно, — забажав іще краще уточнити Фаєз,

— але ти послухай мене, Елві. Ти — найрозумніша жінка, що

тільки стрілася мені в житті, а я ж повчився у найкращих

університетах світу. Якщо й є десь-хтось такий, що витягне нас із

цього болота, то це тільки ти, отож мені так хотілося б дожити до

дуже й дуже глибокої старості, коли й руки труситимуться, і

нетримання сенільне чогось буде, — у твоїм товаристві дожити.

Отож якщо в тебе вийде врятувати і мені, й всім іншим життя, то

я поціную це дуже високо — ну й поцілую тебе за це дуже міцно.

В її голові засперечалися вислови: «Дуже мило», «Не тисни на

мене ще дужче, а то не витримаю» та «Зроблю, що зможу!».

Десь далеко, на краю руйновища, хтось закричав. Вона подумки

проговорила сподівання, що то не через смертослиза, що то не

сталася ще одна смерть. Що не скоїлося ще якесь інше лихо.

— Гаразд! — мовила вона Фаєзові.

Розділ тридцять восьмий. Голден

Укотре почовгав Голден довкола вежі.

Вгорі нависало залізно-сіре небо затягнутого хмарами

полудня. Дощ витончився до дрібнесенької мжички, яка, однак, досить відчутно промочувала йому і чуба, й одежу, аж

струминки води стікали йому за комір і далі вниз по спині.

Розгрузлий ґрунт на кожному кроці присмоктувався до підошов

і каблуків його взуття, немовби хотів їх повідривати. У повітрі

панував змішаний дух озону й мулу.

В одному місці невеличкий гурт смертослизів тицявся носами

у тріщину в основі башти. Дірка була заткнута тканиною, зіжмаканою жужмом, але це їх не дуже зупиняло: вони знай

тицялися туди носами, вишукуючи бодай найвужчу щілинку.

Голден замахнувся своєю довгою лопатою, вирятованою із

затопленої рудні, й одним