Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

— Ти хочеш сказати, що збираєшся з нею одружитись? — запитав дідусь.

Але не на дідуся, а на мене напався раптом Бун, аж мало не підскочив.

— Хай тобі чорт! — закричав він. — Коли ти голіруч поперся на ножа, щоб її оборонити, то якого біса я не можу одружитися з нею? Чим я гірший за тебе, хоч мені вже й не одинадцять років?

І це вже майже все. Назавтра о шостій вечора ми перетяли останній пагорб і побачили над деревами дзигарі, що на будинку окружної управи на Майдані.

Нед сказав:

— Ги, ги, ги. — Він сидів спереду разом з Буном. — Так наче два роки я тут не був.

— Коли Дельфіна дасть тобі натруски ввечері, ти, може, й справді захочеш, щоб так було, — озвався дідусь.

— Або щоб і зовсім я не вернувся, — докинув Нед. — Та як у жінки цілий день у голові лиш чистити, й варити, й мити, й замітати, то вряди-годи їй не завадить трохи збудження.

І ми приїхали. Автомобіль зупинився. Я сидів непорушно. Вийшов дідусь, тоді вже й я.

— Ключ у містера Баллота, — сказав Бун.

— Ні, не в нього, — відказав дідусь. Він дістав ключа з кишені й дав Бунові. — Ходімо, — сказав він.

Ми перейшли через вулицю до нашого будинку. І ти знаєш, що я подумав? Я подумав: «А він навіть не змінився». Бо ж він мусив змінитись. Мусив змінитись, бодай хоч трохи. Я не маю на думці, що він мусив змінитися сам по собі, але що я, принісши з собою ті зміни, які сталися в мені за ці чотири дні, мусив би якось і його змінити. Я маю на думці, що коли ці чотири дні — всі ті брехні, обмани, хитрування, всі ті вияви рішучості й нерішучості, все те, що я зробив, побачив, почув, чого я навчився (і чого мама з татом не дозволили б мені робити, бачити, чути й навчатись), — ті речі, яких я навчився, але до яких ще не був готовий і не мав де їх заховати, ані навіть де покласти, — коли все те нічого в будинку не змінило, а залишило його таким самим, наче цих чотирьох днів і зовсім не було, — і ніщо не стало ані менше, ані більше, ані старіше, ані розумніше, ані співчутливіше, — тоді щось утратилося, відкинулося, змарнувалося: або цей мій світ був негодящий і фальшивий і ніколи не повинен був би й існувати, або ж я був негодящий, чи фальшивий, чи слабодухий, чи, в кожному разі, не вартий усього цього.

— Ходімо, — сказав дідусь, не лагідно й не сердито, а ніяко.

Я подумав: «Коли б хоч тітка Коллі вийшла, з Александром на руках чи й без нього, і почала кричати на мене». Але нічого — просто стояв будинок, перший, що його я спізнав у житті, був травневий вечір, щойно минула шоста година, коли люди починають думати про вечерю, і мама, в якої повинно б було з’явитись бодай кілька сивих волосин, цілувала мене цілу хвилину, а тоді дивилась на мене; потім тато, якого я завше трохи… боявся — не те слово, але я не можу придумати кращого — таки боявся, бо якби ні, то мені мусило б бути соромно за нас обох. Тоді дідусь сказав:

— Морі.

— Не цим разом, батьку, — відказав тато. А тоді до мене: — Поквитаймося спершу.

— Добре, тату, — відказав я і пішов за ним, униз через передпокій і до ванної кімнати, а там постояв у дверях, поки він знімав з гачка ремінь для бритви, тоді я відступився, давши йому вийти, і ми пішли далі.

Мама стояла над сходами в погріб, я бачив її сльози, але й тільки; досить їй було б сказати: «Стривай», «Ради бога», «Морі» або хоча б саме лише «Лусьєсе», — але ні, нічого. І я йшов за татом далі, тоді постояв удруге, поки він відчиняв двері в погріб, і ми ввійшли всередину, де тримали взимку тріски на розпал, а влітку оббитий цинком ящик з льодом, де мама й тітка Коллі мали полички для консервів, холодцю та варення і де стояло навіть старе крісло-гойдалка, щоб мама й тітка Коллі могли в ньому відпочити, коли розставляли там банки, а тітка Коллі — то й здрімнути часом після обіду, хоч вона ніколи в цьому не признавалася. Отож нарешті опинилися ми тут, куди допровадили мене чотири дні викрутів, шарпанини і суєтні, і такий кінець був негодящий, і ми з татом обоє це знали. Я хочу сказати, якщо на всі ці мої брехні, обмани, непокору й поступливість тато мав тільки одну раду — реміняку, — тоді він був безрадний супроти мене. І якщо все, що я вчинив, можна зрівноважити самою лише лупнею, тоді обом нам гріш ціна. Розумієш, опинились ми в безвиході, аж поки постукав дідусь. Двері були не зачинені, але батько дідуся навчив його, а він навчив тата, а тато навчив мене, що дверям замок не потрібен: причинені двері — цього вже досить, доки тебе попросять увійти. Проте цим разом дідусь не чекав.

— Ні, — сказав тато. — Двадцять років тому ти б теж так зробив зі мною.

— Але ж, може, я порозумнішав з того часу, — відказав дідусь. — Умов Елісон, нехай іде нагору й перестане хлипати.

По цьому тато вийшов, і двері знов зачинилися. Дідусь сів у крісло-гойдалку; був він не гладкий, але живіт мав саме в міру, щоб виповнити білу камізельку і щоб важкий золотий ланцюжок від годинника звисав саме так, як годиться.

— Я брехав, — сказав я.

— Підійди сюди, — сказав він.

— Я не можу, — відповів я. — Я кажу тобі, що я брехав.

— Знаю.

— Тоді зроби що-небудь із цим. Однаково що, аби тільки що-небудь.

— Я не можу, — сказав він.

— Хіба не можна нічого зробити? Таки геть нічого?

— Я цього не сказав. Я сказав, що я не можу. А ти можеш.

— Що я можу? — спитав я. — Як я можу це забути? Скажи мені — як?

— Цього ти не можеш. Ніщо не забувається. Ніщо не пропадає. Воно занадто цінне.

— То що ж я можу зробити?

— Жити з цим, — сказав дідусь.

— Жити з цим? І так усе життя? До самої смерті? І ніколи цього не позбутись? Ніколи? Я не можу. Хіба ж ти не бачиш, що я не можу?

— Ні, ти можеш, — сказав він. — І ти мусиш. Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона