Кобо Абе - Жінка в пісках

театральній позі? А як бути з фотознімком, на якому крізь сорочку проглядає силует її тіла?.. (Чому так спокійно вона показала мені той фотоальбом? Що це таке? Байдужість, необережність, навмисність, чи, може, звичайне жіноче кокетування?) Ну що ж, і така річ можлива... не виключено навіть, що натурниця на тих фотознімках — його дружина, тобто моя клієнтка...

Я весь наче застиг. Тільки фотографію жінки залишаю, а його — перевертаю. До ранку ще далеко, а пляшечка віскі вже порожня. З радіоприймача безперестанку линуть американські народні пісні. Нарешті під ковдрою стало тепло, і я щораз міцніше прикипаю очима до плоду мушмули. В моїй уяві натурниця перетворилася на молоду дівчину. Заглибина на мушмулі виблискує, як перетинка на жаб’ячих лапках. Жінці, напевне, личила б коротка яскраво-червона сукня. Враження від дивної дівчини — помічниці в ательє дружини — по-чудернацькому переплітається, як на репродукції Пікассо, що висить у кімнаті в клієнтки, із зображенням натурниці на фотознімку. Акробатичні трюки, мало не падіння, безперервно повторювані на абсолютно безпечній линві, прокладеній по землі. А що якби я пішов разом з цією жінкою до ательє моєї дружини й замовив їй сукню? І справді, вона ж казала, що збирається шукати собі роботу. Може, влаштувати її в дружини?.. Перетинка на жаб’ячій лапці дедалі більше виблискує, стає схожою на фіолетову гуму...

Що руйнується, що залишається?.. На пластиковій стелі, зробленій під дерево, появляється те саме обличчя... Усміхнений місяць... От незбагненна загадка: чому такий страшний сон, нібито мене наздоганяє повний місяць, який я бачу двічі або тричі на рік?..

Четверта година п’ятдесят шість хвилин ранку... дратівливий дзвоник будильника, ніби по нервах провели наждачним папером... забите мокротинням горло пече, навіть курити не хочеться... дається взнаки не просто похмілля, а випите вночі віскі... хоч скільки миюся холодною водою, однаково в очах ріже, ніби довго стояв на голові, хоч скільки висякую носа — з нього все тече.

План на сьогодні вже вписаний у повідомлення. Нічого не залишається, як діяти так, ніби все вже зроблено. Маленька кімната, майже без меблів, здається надто просторою. Мабуть, через холод. Щоб зігрітися, прикладаю руки до гарячого чайника з водою, що стоїть на газовій плитці. Як тільки вип’ю чашку міцної кави, вирушу з дому. Якщо вийду о пів на шосту, то десь о шостій десять доберуся до житлового масиву на узвишші. Заберу машину, кілька разів проїду мимо «Камелії», щоб розвідати, що там відбувається, і поїду — буде точно тридцять хвилин на сьому, як написано в повідомленні.

Я поголився, перевдягнувсь і, сьорбаючи каву, взявся переглядати вчорашню вечірню газету, як знову пролунав дзвоник. Цього разу не будильника... дзвінок телефону... Телефон — єдина вартісна річ у моїй кімнаті... Я встановив його для службових цілей, та оскільки вдень я майже ніколи не бував удома, то користувався ним іноді, коли просипав, для зв’язку з конторою. А щоб мені хтось дзвонив — за останнього півмісяця я собі такого не пригадую. Я навіть збирався його продати... Дзвінок лунає втретє... Навіть не уявляю собі, хто б це міг бути... Може, хтось помилково набрав мій номер?.. А що як клієнтка?.. Може, раптом потрапила в якусь історію, що примусить її знову начепити на вікно жовту портьєру... Або дружина?.. Якщо дружина, та ще й о пів на шосту, то в неї, напевно, апендицит або запалення легенів... Не дожидаючи четвертого дзвінка, піднімаю трубку.

— Хто це?

— Ви спали?..— невиразним, слабеньким голосом озивається не хто інший, як Тасіро.

— Що сталося? Так рано...— Мимоволі я питаю сердито: — А ви подумали, котра зараз година?

— Та я вже збирався класти трубку, якщо ви після ще одного дзвінка не прокинетесь. Мені будь-що треба з вами поговорити...

— Але ж надворі ще темно, хоч в око стрель. Облиште свої жарти.

— Ні, небо починає світліти. В його забарвленні стільки смутку! Тут у нас уже молочар пройшов, он і поштареву ходу чути. І собака загавкав. Прогуркотів перший трамвай...

— Годі! Я кладу трубку.

— Не треба! Потім пошкодуєте, що не захотіли вислухати останніх слів людини. Я збираюсь накласти на себе руки. Цілу ніч не спав, а все думав, думав до знемоги. Он поштар біжить! Газета?.. Сьогодні у вечірній газеті буде повідомлення про мою смерть... Причина?.. Яка причина?.. Мабуть, невроз...

— Я в захваті від вашої чудової гри. Але, на жаль, я поспішаю. Може, відкладете продовження до завтра?

— Ви не вірите. Безжалісна людина! Невже з моїх слів не зрозуміли, чи я кажу правду, чи брешу? Хоча будь-яка висловлена брехня має певний зміст. Та сьогодні я змушу вас повірити. Зможу зробити так, що ви все життя будете каятися. Так вам і треба! Я змушу вас глибоко відчути провину за свою бездушність.

— Звідки ви дзвоните?

— Хіба не однаково звідки? Ви начебто трохи стурбовані.

— Невже це в моїй натурі?

— Так чи ні?

— Ну, я кладу трубку.

— Почекайте! Я вас довго не затримаю. Я скоро помру. Я хочу, щоб ви почули мій передсмертний крик. Ви гидували мною, як черв’яком, а тому спокійно будете свідком моєї смерті, правда? Мабуть, думаєте, що я прикидаюся? Ну що ж, тоді слухайте, попиваючи чай.

— Я п’ю каву.

— Тим краще. Вам це більше підходить. Ви чуєте? Я піднявся на підставку... на дорожню валізу... тепер зав’язую мотузку навколо шиї... ні, те так, просуваю голову в зашморг...

— Заповіт написали?