Кобо Абе - Жінка в пісках

— Ні, я багато, чого передумав, та якщо заповіт писати серйозно, то йому не буде кінця... А писати коротко — скажімо, «прощайте» — не варто.

— Наостанок нічого не хочете сказати про начальника відділу Немуро?

— Бездушна людина, оце вже справді так. Навіть не людина, а свиня. Як можна про таке говорити тому, хто от-от умре? Якась нісенітниця! Того чоловіка... зниклого безвісти, я його зневажаю... Хіба це не малодушність?.. Таке може зробити лише боягуз... І заради нікчеми зняли величезну бучу!.. Я б так не вчинив... Ось я вже накинув мотузку на шию. О’кей! Вона вже так стягує шию, що, здається, зараз кров із носа бризне. Я йду набагато далі, ніж будь-хто із пропалих безвісти.

— А хіба самогубство не схоже на втечу? Тільки після нього залишається гидкий труп, а зникнути безвісти — це все одно що стати прозорішим за повітря, чистішим за скло...

— Ой, хтось іде. Ну от, я умираю. Тільки відштовхну з-під ніг валізу. Відштовхую. А дружині Немуро-сана передайте, що наймати детектива заради зниклого чоловіка — велика розкіш...

— Заради кого?.. Яка розкіш?

Та відповіді не було. Мені здалося, ніби роздавили ногою гумовий мішок з водою, але й цей звук відразу заглушив страшний шум — видно, трубка об щось ударилася,— після чого все стихло. Долинав тільки слабенький шурхіт, ніби щеня чухається в ящику... Мабуть причулося... Я не думаю, що він заподіяв собі смерть, але... що ж робити?.. Та якщо справді повісився, то з мене, свідка його смерті, поліція воду виварить. Як же я виправдаюсь? Якась дурниця. Може, відповісти, що винна в цьому моя тупа бездушність? Звичайно, поліцію переконало б інше пояснення: мовляв, я шантажем довів того бідолаху до самогубства. Нічого не вдієш — для таких людей це єдиний зв’язок між причиною і наслідком. Ну й помстився він мені! Так спритно, що я навіть не зрозумів... та ні, він не повісився... він збожеволів... Просто в нього така вдача — любить привертати до себе увагу екстравагантними витівками... так само декому подобається обвішувати груди нагородами... от зараз він піднесе трубку до рота... і захихоче... або захлипає... О, щось чути... скриплять двері... До мене долітає чоловічий зойк... переляканий, хрипкий голос...

Виходить, правда! Я кладу трубку і переконуюсь, що навколо тиша.

І знову темна-темна дорога... Вечірня пітьма наче одним помахом щітки змела з дороги господинь, що ходили скуповуватися на вечерю, і коляски, і сріблясті велосипеди; повернулась у свої комірки і затихла більшість скромних службовців, а охочим до розваг після роботи ще рано спішити додому... Покинута людьми, непевна долина часу... Я зупиняюся... Саме тут, де зникли його сліди...

У жінчиному вікні, як і вчора, та ж сама біло-коричнева штора... Я мав би сповістити їй багато чого — насамперед про смерть Тасіро,— але чомусь вагаюсь. Якби я зібрав докладні відомості про таємну посередницьку контору при «Камелії», то напевне натрапив би на його сліди і без усякого сорому, навіть усупереч деяким фактам, міг би вважати, що зробив крок уперед. Та, на жаль, Тасіро зовсім перемішав усі мої плани. Отож мені доведеться розвідувати в «Камелії» завтра вдосвіта.

Між будинками дме вітер. Потік крижаного повітря стикається з гострими рогами будівель і завиває тихим, нечутним голосом. Шкіра береться сиротами, кров холоне, а серце перетворюється у мішечок льоду. Вищерблений асфальтований тротуар. Посеред газону все ще лежить той самий порваний білий м’яч. Завдяки світлу ртутних ліхтарів мої запорошені черевики здаються позолоченими. Під ногами труп пощербленої дороги. У зів’ялій траві покинутий, як і я, люк.

Сьогодні я подав заяву про звільнення з роботи. Якщо Тасіро десь залишив доказ того, що я був останнім його співрозмовником по телефону, то мені не уникнути переслідування поліції. А тому, що я не сповістив про це негайно, то моє становище напевне погіршає. Надзвичайно заплутана історія, для шефа вона просто нестерпна. Я не можу сказати, що він радив мені покинути роботу, але й не відхилив моєї заяви про звільнення. «Самостійність — похвальна річ.— На обличчі шефа було важко що-небудь прочитати, тільки очі стали лагідніші, ніж звичайно.— Та якби такі прискіпливі особи, як от я, попустили віжки, то приклади показують, що з вашою прудкістю легко можна потрапити в болото... От хоч би ти: вмієш собою володіти, та все одно допустився промаху... В нашому ділі тебе на кожному кроці підстерігає якась пастка... Я не хочу сказати тобі нічого поганого, але краще поміняй своє заняття... Світ широкий, люди живуть по-різному... А наступного разу приходь до нас шанованим клієнтом з повним гаманцем. На знак давньої дружби рук не пожаліємо, щоб тобі якнайкраще прислужитись...»

Я півдня не виходив з дому і все чекав. Добрі новини чи погані — найгірше, коли втікаєш від них. Однак поліція так і не з’явилася. Здається, найнеприємнішого я уникнув. Правда, небезпека не щезла повністю, хоча про мої стосунки з Тасіро знала тільки клієнтка, мій шеф і, зрозуміло, сам Тасіро.

Чекати нестерпно... В конкретній роботі власні зусилля вирішують усе, а от коли чекаєш, вони тобі не допомагають. А тут ще й з похмілля почало нудити — тричі нутрощі вивертало. Може, за тим вікном жінка також очікує? Навряд чи ця смугаста штора сповіщає про його повернення. Бо тоді жінка подзвонила б у контору, а шеф повідомив би й мене. Ні, штора означає щось зовсім інше. А все-таки, може, жінка теж очікує. Проте мені не вистачає сміливості подзвонити в ті двері. Ні, штора перемінилася не тому, що він повернувся додому, а з якоїсь іншої причини. В моєму житті теж багато змінилось. Я облишив роботу в розшуковому агентстві, до якого жінка звернулася по допомогу, тобто перестав бути детективом, а вона — клієнткою. Наостанок шеф доручив мені дізнатися, чи й після заміни детектива вона має намір розшукувати чоловіка, чи ні. Тож, як буде змога, завтра вранці постежу за кав’ярнею,