Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

каже депутат Пінський депутату Хвранеку, своєму сусіді. — Мабуть, краще і не намагатися.

Підіймається депутат Джіллеран — худорлявий, блідий, схожий на вченого — антиковпервудівець. За попередньою змовою саме він покликаний піддати проект ще одному і, як незабаром з’ясовується, — вирішальному випробуванню.

— Із дозволу голови, — каже Джіллеран, — пропоную переглянути винесене раніше рішення, згідно з яким проект Балленберґа про видачу концесії терміном на п’ятдесят років був переданий на розгляд об’єднаного комітету з питань благоустрою, і передати цей проект на розгляд комітету міської ратуші.

Необхідно пояснити, що цей комітет вважався серед членів муніципалітету найубогішим і малозначущим. В його обов’язках було вигадувати нові назви для вулиць і визначати години роботи службового персоналу ратуші. В цьому комітеті зовсім нічим було поживитися — ні хабарів, ні заохочень. Тому при розподілі місць серед нових членів муніципальної ради всіх прихильників мера, всіх «неблагонадійних» радників найбезцеремоннішим чином спровадили в цей комітет. Й ось тепер вноситься пропозиція — вирвати проект із рук доброзичливців і передати його в комітет, де він, без сумніву, буде похований на віки вічні. Насувалася остання проба сил.

Депутат Гоберкорн (його кодло завжди випускає цього оратора як найпідкутішого в процедурних питаннях). Рішення не може бути переглянуте.

Далі йде розлоге пояснення причин, що переривається свистом.

Голос. Скільки тобі заплатили?

Інший голос. Та ти все життя годувався хабарами.

Депутат Гоберкорн (кидає викличний погляд на галерею). Ви прийшли сюди, щоб залякати нас, але вам це не вдасться. Ми вас зневажаємо!

Голос. А ти чуєш, як гримлять барабани?

Інший голос. Ти тільки проголосуй за ту компанію, Гоберкорне, — тоді побачиш. Ми тебе не перший день знаємо.

Депутат Тірнен (про себе). А справа тут кепська, як я подивлюся...

Мер. Заперечення необґрунтоване. Відхиляється.

Депутат Ґуїґлер (розгублено). Ми що — будемо зараз голосувати джіллеранівську пропозицію?

Голос. Саме так. І гляди — голосуй як годиться.

Мер. Так, приступаємо до голосування. Секретар зробить підрахунок голосів за списком.

Секретар (вигукує імена, починаючи з літери «а»). Олтваст? (Це — ковпервудівець.)

Депутат Олтваст. За (страх виявився сильнішим за нього).

Депутат Тірнен (представник Керіґена). Ну ось, одне немовля вже залякали.

Депутат Керіґен. М-да...

— Балленберґ? (також ковпервудівець — той самий, хто вніс на розгляд проект).

— За.

Депутат Тірнен. Що це? І Балленберґ у кущі?

Депутат Керіґен. Схоже, що так.

— Кеніа?

— За.

— Фоґарті?

— За.

Депутат Тірнен (йому явно не по собі). Ну ось — тепер Фоґарті.

— Хвранек?

— За.

Депутат Тірнен. І Хвранек!

Депутат Керіґен (про своїх малодушних колег). Душа в п’яти і хвости підібгали!

Рівно через вісімдесят секунд голосування було закінчено. Ковпервуд зазнав поразки сорока одним голосом проти двадцяти п’яти. Тепер уже було зрозуміло, що проект його повністю провалився.

62. Приз

Чи траплялося вам бачити людину, пригнічену важкою невдачею, що спіткала її? Згаслий погляд, душа в знемозі, скута крижаним диханням біди. О десятій три­дцять того пам’ятного вечора Ковпервуд, сидячи сам-один у бібліотеці свого будинку на Мічиґан-авеню, змушений був поглянути правді у вічі і визнати, що зазнав поразки. Занадто багато було поставлено на карту. І тепер уже не варто говорити собі, що можна зачекати, поки вщухне буря, і через тиждень-другий з’явитися в муніципальну раду з новим, видозміненим проектом концесії. Френкові не було потрібне самозаспокоєння такого штибу. Він бився довго та відчайдушно, пускаючи в хід усі засоби, всі хитрощі свого спритного розуму. Цілий тиждень, день у день, проводив він в одній із зал ратуші, де йшли засідання комітету. Невелика втіха знати, що шляхом нескінченних позовів, касацій, апеляцій, переглядів постанов та інших кляуз можна затягнути цю справу на роки, зробити її здобиччю законників і прокляттям для міста, створити таку плутанину та безлад, що її безуспішно будуть намагатися розплутати, коли і він, і його недруги давно зітліють у могилах. Остання сутичка назрівала повільно та довго, він готувався до неї роками і дуже старанно. Здобувши перемогу, його вороги збадьорилися. Всі його посібники з муніципалітету — нахраписті, жадібні, загартовані бійці (адже він підбирав їх, немов римський імператор свою особисту охорону, з найбільш шалених, нахабних і таких же рішучих, як і він сам) — не вистояли в останньому бою, здригнулися та здалися. Як зміцнити їхній знесилений дух для нової сутички, як дати їм сили витримати гнів і лють жителів, котрі пізнали солодкий смак звитяги?

Іншим слід тепер втрутитися в цю справу — Гекелмаєру, Фішелу, комусь із числа могутньої шістки східних фінансистів. Утрутитися й усмирити стихію, що розбуялася, лють якої пробудив він, Ковпервуд. Сам же він втомився, Чикаґо йому остогидло! Остогидла і ця нескінченна боротьба. Чоловік навіть дав собі слово: якщо його справа завалиться, ніколи не пускатися більше в настільки ризиковані авантюри, які вимагають таких титанічних зусиль. Навіщо? При його багатстві в цьому немає жодної потреби. Крім цього, незважаючи на всю свою неприборкану енергію, Френк відчував, що починає старіти.

Після розриву з Ейлін він був зовсім самотній — із його життя пішли всі, кого пов’язували з ним спогади молодості. Чарівна Береніс — вінець усіх його бажань — продовжувала його цуратися. Правда, в останні дні вона ніби стала проявляти до нього трохи більше сердечності, але що було тому причиною? Поблажливе співчуття чи вдячність? Чи інші, ніжніші почуття могли прокинутися в ній? — із гіркотою думав Ковпервуд. Зазираючи в майбутнє, він похмуро казав собі, що має боротися, змагатися до кінця, що б не трапилося, а потім...

Так він сидів у самоті своєї величезної бібліотеки, і тільки дзвінки по телефону порушували час від часу безрадісний хід його думок. Але ось хтось подзвонив біля парадного входу, і слуга, подаючи Френкові візитівку, доповів, що якась молода особа очікує його внизу і не сумнівається, що буде негайно прийнята. Ковпервуд глянув на картку, схопився і кинувся вниз сходами, поспішаючи до тієї, котра була йому зараз потрібнішою за всіх на світі.

Важко буває часом простежити весь складний і заплутаний хід найтонших, ледве вловимих змін, що поступово відбуваються в свідомості