Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

- Ото пішли двоє божевільних,- промурмотів старий моряк з Мену.- Один ошалів з надміру сили, а другий - з надміру слабості. Та ось і кінець обірваного шнура: промок наскрізь. Направити його? Хе! Краще взяти зовсім новий. Треба попитати в містера Стаба.

126
РЯТУВАЛЬНИЙ БУЙ

Спрямовуючи свій біг тільки сталевою голкою Ахава і виміряючи пройдений шлях тільки його ж лагом, «Пеквод» плив далі до екватора. Давно вже підхоплений рівним, незмінним пасатом, він так довго перетинав ці пустельні води, не зустрічаючи жодного судна, так довго гойдався на монотонній положистій хвилі, що здавалося, ніби цей дивний тривалий спокій - тільки прелюдія до бурхливих і карколомних подій.

Нарешті, коли судно вже наблизилося до околиці екваторіальних промислових угідь і одної ночі в глибокій темряві, яка буває перед світанком, минало купку скелястих острівців, нічну вахту на чолі з Фласком налякав крик, такий жалібний, нестямний і нелюдський, ніби то белькотливо голосили духи всіх вигублених Іродом немовлят. Усі вахтові враз прокинулися з дрімоти і якусь мить заціпеніло стояли, чи сиділи, чи лежали, прислухаючись, наче ота римська статуя пораненого на смерть гладіатора, поки лунав той дикий крик. Християнська, цивілізована частина команди, тремтячи зі страху, заявила, що то голосять русалки; але гарпунники-погани не злякались анітрохи. А сивий дід із Мену - найстарший в усій команді - сказав, що той дикий пронизливий крик - то голоси недавно потонулих у морі людей.

Ахав у своїй каюті не знав про це, аж поки в сірий світанок вийшов на палубу. Тоді Фласк розповів йому про нічну пригоду, розповів не без похмурих натяків. Але капітан тільки глухо засміявся й пояснив нічне диво ось як:

Ті скелясті острівці, повз які пропливав «Пеквод», були лежбищем для незліченних морських котиків, і їхні малята, котрі втратили матерів, або й матері, що втратили малят, напевне виринали поблизу судна й супроводили його, квилячи схожим на людський голосом. Та це пояснення тільки ще дужче налякало декого з команди, бо серед моряків дуже поширене забобонне ставлення до котиків - не тільки через те, що їхній жалібний крик так нагадує людський голос, а й тому, що, вистромляючи з води за бортом круглі голови з майже розумним виразом на мордах, ті котики страшенно скидаються на людей. Не раз бувало, що за певних обставин котиків у морі справді плутали з людьми.

Але зловісним передчуттям команди судилося дістати надзвичайно переконливе підтвердження в тій долі, що спіткала того дня одного з матросів. На світанку той матрос, уставши з койки, піднявся на фок-щоглу чергувати там на марсі. Чи то він іще не прочумався як слід зі сну (бо моряки часом вилазять на щоглу ще напівсонні), чи то річ була в чомусь іншому - невідомо; та хай там як, а пробув він на своєму марсі недовго. Раптом на палубі почули скрик, тоді шелест від падіння тіла і, глянувши вгору, побачили, що в повітрі майнув якийсь привид, а зирнувши за борт, угледіли на синій гладіні пляму з білої піни.

У море зразу скинули рятувальний буй - довгасте вузьке барильце, підвішене на кормі й покірне хитромудрій пружині; але з води не піднеслась рука, щоб ухопитися за нього, а буйок так довго висів під палючим сонцем, що розсохся геть і тепер повільно набирав води й крізь щілини, і всіма порами висохлого дерева. Отож незабаром цвяховане, окуте залізними обручами барильце пішло вслід за матросом на дно, ніби хотіло послужити йому за подушку, хоча й досить тверду.

Отак першого члена команди «Пеквода», що піднявся на щоглу вистежувати Білого Кита в його власних володіннях, поглинула морська безодня. Але в ту хвилину, можливо, мало хто подумав так. Матросів навіть не дуже засмутила ця пригода, чи принаймні вони побачили в ній не стільки призвістку майбутнього лиха, скільки справдження нещастя, вже провіщеного. Вони заявляли, що тепер уже знають причину отих диких криків, які лунали вночі. Але стариган з Мену знов заперечив їм.

Треба було чимось замінити втрачений рятувальний буй. Капітан доручив Старбакові щось підшукати, але підходящого легкого барильця не знайшлось. А тепер, коли плавання наближалося до свого найкритичнішого моменту, всіх на судні охопила гарячкова нетерплячка й нікому не хотілося робити щось не пов'язане прямо з їхньою кінцевою метою, хай там уже який буде той кінець. Тому вже вирішили були зоставити корму без рятувального буйка, коли раптом Квіквег якимись дивними знаками й натяками нагадав про свою труну.

- Рятувальний буй із труни? - жахнувся Старбак.

- Трохи дивно, сказав би я,- озвався Стаб.

- Ет, вийде буй як буй,- відмахнувся Фласк.- Тесля вмить його пристосує.

- Ну, винесіть її, бо нема більше нічого,- невесело помовчавши, згодився Старбак.- Тесле, зроби що треба. Чого ти на мене так дивишся? Не чуєш? Пристосуй труну замість буя.

- І віко прибити, сер? - спитав і махнув рукою, ніби тримав у ній молоток.

- Атож.

- І щілини прошпаклювати, сер? - знову спитав тесля з таким жестом, ніби орудував шпаклівкою.

- Атож.

- А тоді ще й просмолити, сер? - і він наче нахилив у руці відерце зі смолою.

- Так, так! Чого це ти допитуєшся? Зроби з труни рятувальний буй, і квит. Містере Стаб, містере Фласк, ходімо на ніс.

- Пішов сердитий. Усе разом він може стерпіти, але подробиці - над його силу. Та й мені це діло не до вподоби. Я зробив ногу для капітана Ахава, і він носить її, як годиться джентльменові; а як зробив шкатулочку для Квіквега, то цей не хоче стромляти в неї голову. Стільки морочився з тією труною - і все намарне? Тепер наказують переробити її на рятувальний буй. Це ж однаково, що стару одежину лицювати. Або шкіру вивертати наверх м’ясом. Не люблю я такого партацтва, не до вподоби воно мені. Не по моїй гідності. Не для цього я тут. Нехай якесь там лудильницьке поріддя латає казани, а ми ж таки з кращого тіста. Я люблю докладати рук тільки до чистої, нової, чесної, математичної роботи, до чогось такого, що починається правильно, з початку, тоді свого часу проходить свою середину, а закінчується кінцем. Не те що робота партача: у неї кінець посередині, а початок на кінці. Це тільки старі