Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

мене більше, ніж я його. «Загублені душі зустрічаються опівночі», – написала я тоді, намагаючись створити якусь подобу слізливої поеми, яку мій новий навчитель оголосив небезпечною для діабетиків. Він був такий.

Мені не раз спадало на думку, що Давид Мартін був моїм першим справжнім другом у цьому житті після доньї Лорени. Він був майже вдвічі старший за мене, і часом здавалося, що перш ніж ми познайомилися, він прожив сотню життів, але, навіть коли він уникав мене або ми сварилися через якусь дурницю, я почувалася такою близькою до нього, що мимоволі розуміла: «Пекло їх створило й поєднало», – як іноді жартував Давид. Подібно до багатьох людей із доброю душею, він полюбляв ховатися в панцирі циніка й відлюдника, хоча, попри всі ті кпини, які мені діставалися від нього (не більше, ніж йому діставалося від мене, якщо бути чесною), і попри всі його старання це приховати, Давид завжди був зі мною терплячим і виявляв неабияку великодушність.

Давид Мартін навчив мене багато чого: компонувати фрази, дивитися на мову та все її приладдя як на оркестр, що приготувався грати перед чистим аркушем паперу; аналізувати текст і розуміти, як його побудовано й чому саме так… Він навчив мене по-новому читати й писати: тепер я мала знати, що роблю й чому. І насамперед як. Він не втомлювався повторювати, що в літературі важить одне: не те, що ти розповідаєш, а тільки те, як ти це розповідаєш. Усе інше, казав він, лише облицювання. Також він пояснив мені, що письменництво – це професія, якої треба вчитися, але якої неможливо навчити. «Тому, хто не розуміє цього, краще присвятити себе чомусь іншому, у нашому світі не бракує ремесел». Давид вважав, що в мене як письменниці менше майбутнього, ніж у іспанців як розважливої нації, однак він був природжений песиміст, або ж той, кого він називав «поінформований реаліст», тому, не зраджуючи себе, я йшла йому наперекір.

Із ним я навчилася приймати себе такою, якою є, думати своєю головою і навіть стала собі трохи подобатися. За той час, що я прожила в його зачарованому будинку, ми з ним зробилися друзями. Добрими друзями. Давид Мартін був самотній чоловік, який, сам цього не усвідомлюючи, спалив усі мости зі світом, що його оточував. А можливо, він це зробив навмисне, бо гадав, що нічого хорошого по них не прийде. Душа його була понівечена й зламана ще з дитинства, і йому так ніколи й не вдалося її зцілити. Спершу я вдавала, ніби ненавиджу його, потім приховувала, що захоплююся ним, і, зрештою, намагалася не показати, що мені його шкода: це Давида страшенно розлютило б. Що більше він намагався мене відштовхнути – а він ніколи не припиняв спроб, – то ближчою до нього я себе відчувала. Відтак я перестала йому перечити у всьому і хотіла лише його захистити. Іронія нашої дружби полягала в тому, що я прийшла в його життя як учениця і зайвий клопіт, але насправді він неначе завжди чекав на мене, можливо, для того, щоб я врятувала його від нього самого, чи то пак від того, що сиділо в ньому всередині й пожирало його живцем.

По-справжньому закохуєшся лише тоді, коли цього не помічаєш. І я закохалася в цього зламаного й украй нещасливого чоловіка набагато раніше, ніж запідозрила, що він мені бодай подобається. Давид, що завжди читав мене, наче розгорнуту книжку, боявся за мене. Це було його ідеєю, щоб я влаштувалася працювати до книгарні «Семпере й сини», де він усе своє життя купував книжки. Його ідеєю також було переконати Хуана, мого майбутнього чоловіка, який тоді був Семпере-сином, щоб він позалицявся до мене. Хуан був такий сором’язливий, як Давид міг бути безцеремонним. У певному розумінні вони були наче день і ніч – саме так, краще й не скажеш, адже в Давидовому серці завжди панувала ніч.

На той час я вже почала розуміти, що ніколи не стану письменницею, ні навіть підводницею і що сестрам Бронте доведеться чекати на більш гідну наступницю. Також я почала розуміти, що Давид Мартін хворий. У нього в душі розчахнулася безодня, і Давид, який протягом усього свого життя боровся за те, щоб зберегти ясність мислення, уже програв цю битву, коли з’явилася я, і поступово втрачав розум, неначе це був пісок, який він намагався втримати в пригорщі. Якби я дослухалася до здорового глузду, то кинулася б навтьоки, але на ту мить я вже заразилася від нього бажанням іти наперекір самій собі.

Згодом про Давида Мартіна казали всяке і звинувачували його в жахливих злочинах. Я, мабуть, знала його краще, ніж будь-хто, і тому переконана, що єдині свої злочини він вчинив проти себе самого. Саме тому я допомогла йому втекти з Барселони після того, як поліція звинуватила Мартіна в убивстві його добродійника Педро Відаля та його дружини Крістіни Відаль, що її Давид, як йому здавалося, кохав тим безглуздим і фатальним почуттям, яке вимріюють собі деякі чоловіки, закохуючись у жінок, яких не можуть відрізнити від міражу. І саме тому я молилася, щоб він більше ніколи не повертався до цього міста, щоб знайшов спокій у котромусь віддаленому куточку світу і я змогла б його забути або переконати себе з часом, що забула. Бог дослухається до наших молитов тільки тоді, коли ми просимо його про те, чого насправді не потребуємо.

Наступні чотири роки я провела, намагаючись забути Давида Мартіна й гадаючи, що мені це майже вдалося. Я покинула мрії писати, але втілила в дійсність бажання жити серед слів і книжок. Я працювала в книгарні «Семпере й сини», де Хуан після смерті свого батька успадкував титул «сеньйор Семпере». Наше женихання, яке почалося перед самою війною, було скромне: тулення щічка до щічки, прогулянки в неділю по обіді й поцілунки потай під яткою на фестивалі Ґрасії, коли ніхто з рідні не стежив за нами. Колінця не тремтіли, але в цьому вже й не було потреби. Не можна прожити все життя так, немовби тобі завжди чотирнадцять.

Хуан не забарився з пропозицією побратися. Батько погодився за три хвилини, складаючи дяку святій Риті, покровительці безнадійних справ. Він ледве міг повірити у картину, що замаячіла перед ним: його донька в білій сукні покірливо схилила голову перед священиком. Барселона, місто чудес. Коли я казала «так», то була переконана, що це найкращий чоловік, якого я зустріла, що я не заслуговую на нього і що я навчилася кохати