Карлос Руїс Сафон - Лабіринт духів

всі матері на світі визначали як «ті, хто тобі не підходить». Я не вміла, принаймні спочатку, ні чепуритися, ні використовувати свої принади, однак швидко навчилася розуміти, коли подобалася чоловікам. Більшість із них виявилися цілковито протилежними до книжок: чоловіки були прості й прочитати їх можна було за мить. Гадаю, я ніколи не була тою, про яку кажуть «слухняна дівчинка». Я не збираюся брехати сама собі. Хто з власної волі хоче бути слухняною дівчинкою? Я не хотіла. Я заганяла хлопців, які мені подобалися, в під’їзд і змушувала їх цілувати мене. А що більшість із них помирали від страху й не знали, з чого почати, то цілувала їх я. Чутки про мої походеньки дійшли до вух місцевого пароха, який вважав за необхідне негайно провести обряд екзорцизму, оскільки вбачав у такій поведінці видимі ознаки одержимості. Мачуха, через увесь той сором, якого я їй завдала, зазнала нервового зриву, що тривав цілий місяць. Після цієї пригоди вона заявила, що мені пряма дорога щонайменше в кабаре, а то й одразу «на панель», як вона полюбляла висловлюватися. «І тоді ніхто тебе вже не захоче, сучко». Батько, який не знав, що зі мною робити, узявся готувати документи, щоб віддати мене до релігійної школи-інтернату з украй суворим режимом, однак моя репутація бігла поперед мене, і коли там дізналися, про кого йде мова, то відмовилися прийняти мене, побоюючись, щоб я не зіпсувала інших учениць. Мені не соромно, коли я пишу все це, бо гадаю, що коли й грішила в юності, то лише від надміру невинності. Я розбила кілька сердець, але ніколи не робила цього навмисно і на той час іще вірила, що ніхто ніколи не розіб’є мого.

Мачуха, ревна шанувальниця Лурдської Божої Матері, не втрачала надії і молилася до неї без спочинку, щоб я нарешті прийшла до розуму або щоб мене переїхав трамвай і вона позбулася непутящої пасербиці раз і назавжди. Порятунок, за порадою пароха, полягав у тому, щоб спрямувати мої темні інстинкти в річище праведного життя, за католицькими й апостольськими канонами. Хутко було вироблено план, щоб так чи інак поєднати мене з сином кондитерів, які тримали крамницю на початку вулиці Флассадерс. Цей хлопчина, Вісентет на ім’я, в очах моїх батьків був для мене підхожою парою. Душа в нього була біла, наче цукрова пудра, а сам він – ніжний і м’який, як ті «мадленки», що пекла його мати. Я проковтнула б його за сніданком, і бідолаха знав це, однак нашим родинам здавалося, ніби цим шлюбом вони зможуть вбити двох зайців одним пострілом. Прилаштувати безпорадне хлопченя й напутити «сучку» Ізабеллу.

Вісентет, благословенний серед кондитерів, обожнював мене. Сердега вважав мене найвродливішим і найчистішим створінням у Всесвіті, і коли я проходила повз нього, дивився на мене очима пораненої сарни і снував мрії про наш весільний бенкет у «Сьєте Пуертас» і медовий місяць на борту теплохода «Ґолодрінас» [136] аж до його закінчення на портовому пірсі. Я ж, певна річ, завдала йому стільки болю, скільки змогла. На біду для всіх Вісентетів у світі – а їх не так уже й мало – серце дівчини подібне до сховища петард під пекучим літнім сонцем. Бідолашний Вісентет, йому довелося чимало постраждати через мене. Мені розповідали, що врешті-решт він одружився з троюрідною сестрою з Ріполя, яку мали віддати в черниці і яка побралася б навіть із пам’ятником невідомому солдатові, аби тільки врятуватися від монастиря. Далі вони разом приносили в цей світ дітей і «мадленки». Вісентет навіть не уявляв, якої лихої долі йому вдалося уникнути.

Я, як і передбачалося, досягла тринадцятирічного віку й зрештою вчинила те, чого мій батько завжди боявся навіть більше, ніж того, що бабуся Везувія перебереться жити до них. Його найгіршим кошмаром було побачити, як, начитавшись книжок, що затруїли мій запалений мозок, я закохаюся в істоту найгіршого на світі ґатунку, найпідступніше, найжорстокіше й найлихіше створіння, яке тільки ступало по землі і головною метою в житті якого, окрім задоволення своєї безмежної пихи, було робити нещасними тих бідолах, які скоїли прикру помилку, покохавши його – письменника. І, коли вже на те пішло, навіть не поета, якого батько вважав більш-менш прийнятним варіантом, тим, кого він називав «нешкідливим мрійником», якого ще можна було переконати, щоб він знайшов собі пристойну роботу в овочевій крамниці, а компонування віршиків лишив на недільне пообіддя після того, як повернеться додому з меси. Ні, я закохалася в найгірший різновид письменницької братії – у романіста. Таких уже не виправити, і місця їм не було навіть у пеклі.

Єдиний письменник із плоті й крові, який існував у моєму світі, був дещо екстравагантною особою – це найкраще означення з усього того, що можна було почути про нього в нашому районі. Я розвідала, що мешкає він у великому будинку на вулиці Флассадерс, за кілька кроків від кондитерської родини Вісентета. Це місце мало недобру славу, бо, як стверджували старі люди, реєстратори нерухомості й один нічний сторож, страшенний пліткар, який звався Сопонсіо і був у курсі всіх чуток на районі, у будинку водилися привиди, а його мешканець був людиною не зі світу цього. Звали його Давид Мартін.

Я його ще жодного разу не бачила, адже гадалося, що він виходить із дому лише вночі й учащає до місць, у яких негоже бувати ані сеньйоритам, ані взагалі порядним людям. Я не вважала себе ні першим, ні другим, а тому виснувала план, щоб наші долі зіштовхнулися, наче два потяги, які втратили керування. Давид Мартін, єдиний живий романіст у радіусі п’яти вулиць від мого будинку, цього ще не знав, але дуже скоро життя його мало змінитися. На краще. Скоро чи то небо, чи то пекло надішле йому саме те, чого він потребував, щоб виправити своє порочне існування: ученицю, славетну Ізабеллу.

2

Розповідь про те, як я стала ученицею Давида Мартіна, довга й багатослівна. Знаючи його, я б не здивувалася, якби сам Давид переказав її, помістивши власною рукою до котрогось свого твору, де моя героїня, певна річ, не була б утіленням найкращих чеснот. Кажучи коротко, мені вдалося, попри його сталевий опір, пробратися до нього в дім, у його дивне життя і його думки, що самі собою були будинком із привидами. Можливо, це була доля, а можливо, річ у тому, що насправді Давид Мартін мав змучену душу й, сам цього не усвідомлюючи, потребував