Джонатан Франзен - Свобода

першими летять на зимівлю батьки, залишаючи малюків вчитися літати й шукати корм; а потім і вони знаходять дорогу до місць зимування — значно повільніше та з вищим рівнем смертності. З тих, хто полетів восени, навесні повертається менше половини.

«Сік Челсіс», гурт із Сент-Пола, яких Волтер чув одного разу на розігріві у «Травматикс» і подумав тоді, що вони і року не протримаються, ще й досі співали і навіть змогли зібрати на виступі в рамках «Вільного місця» стільки фанів, що за результатами голосування потрапили до фінального змагання гуртів у Західній Вірджинії. Окрім них, у натовпі Волтер побачив лише два знайомі обличчя: Сет і Меррі Полсен, своїх старих сусідів із вулиці Бар’єр-стрит; вони виглядали на тридцять років старшими за всіх присутніх, окрім самого Волтера. Сет дуже захопився Лалітою, все ніяк не міг припинити витріщатися на неї і, незважаючи на скарги Меррі на втому, наполіг на пізній вечері в ресторані «Тейст оф Таїланду» після змагання. Вечеря стала справжнім святом допитливості, бо Сет постійно випитував у Волтера секретну інформацію щодо скандального шлюбу Джоуї та Конні, щодо теперішнього місця проживання Петті, щодо точної історії його стосунків із Лалітою та щодо обставин прочухана, який Волтер влаштував для газети «Нью-Йорк таймс» («Боже мій, ну ти й задав їм перцю»); увесь той час Меррі нудьгувала, і це чітко можна було прочитати по виразу її обличчя.

Повернувшись до мотелю, пізно ввечері, Волтер та Лаліта мали щось схоже на сварку. Вони збиралися взяти кілька днів відгулів, поїздити по Міннесоті, навідатися на вулицю Бар’єр-стрит, на Безіменне озеро, до міста Гіббінг і подивитися, чи зможуть вони вистежити Мітча; але Лаліта зараз хотіла розвернутися на сто вісімдесят градусів і поїхати в Західну Вірджинію.

— Половина людей на фестивалі — це анархісти, як вони самі про себе говорять, — наполягала вона. — А просто так людину анархістом не назвуть. Ми повинні негайно поїхати туди та зайнятися питанням транспортного забезпечення.

— Ні, — відповів Волтер. — Ми поставили гурт із Сент-Пола на останнє місце в списку саме для того, щоб відпочити тут кілька днів. Невже тобі не цікаво побачити місця, де я виріс?

— Звичайно, мені дуже цікаво. Але це ми зробимо пізніше. Наступного місяця.

— Але ми вже тут. Нічого не трапиться, коли ми витратимо два дні, а після цього одразу ж поїдемо до Вайомінгу. Тоді нам не треба буде повертатися. Нащо долати зайві три тисячі кілометрів із гаком?

— Чому ти так поводишся? Чому ти не хочеш погодитися зробити спочатку те, що важливо зараз, а менш важливе вирішити згодом?

— Тому що такий був у нас план.

— Але то просто план, а не контракт.

— Що ж, гадаю, я також трохи занепокоєний через Мітча.

— Але ж ти ненавидиш Мітча!

— Це не означає, що я хотів би, аби мій брат жив на вулиці.

— Так, але ще один місяць нічого не вирішить. Ми можемо повернутися відразу після змагання.

Він захитав головою.

— Мені також потрібно перевірити будинок. Туди вже рік ніхто не заходив.

— Ні, Волтере. Це я і ти, це наша справа, це відбувається просто зараз.

— Ми можемо навіть залишити фургон тут, придбати квиток на літак, а на місці взяти напрокат автівку. Ми тоді витратимо лише один день. У нас залишиться ще цілий тиждень, щоб попрацювати над організацією транспорту. Будь ласка, заради мене.

Вона взяла його обличчя в долоні й подивилася на нього, наче собака породи бордер-колі.

— Ні. Будь ласка, заради мене — зроби те, чого хочу я.

— Тоді лети сама. Я приєднаюся за кілька днів.

— Чому ти так поводишся? Через Сета та Меррі? Це вони змусили тебе постійно думати про минуле?

— Так.

— Викинь це все з голови та їдьмо зі мною. Ми маємо триматися разом.

Наче холодна течія у теплому озері, в ньому підіймалася стара депресія, коріння якої брало початок у шведському минулому родини. Йому здалося, що він не заслуговує на таку дівчину, як Лаліта; взагалі не був створений для вільного життя та всіляких геройств; йому потрібно вести боротьбу проти нудного та занадто стриманого способу життя і підвищувати свій духовний рівень. І він зрозумів: через усі ці почуття у ньому зростало невдоволення життям із Лалітою. І тільки на краще, сумно міркував Волтер, що рано чи пізно вона дізнається, яким він є насправді. Зрозуміє, наскільки він схожий на брата, батька та діда. Тому він знову захитав головою.

— Я намагаюсь дотримуватися плану. Я візьму фургон на два дні. Якщо не хочеш їхати зі мною, купимо тобі квиток на літак.

Все могло піти інакше, якби вона тоді розплакалась. Але вона була упертою та сміливою і дуже на нього злилася, і тому вранці він одвіз їх в аеропорт, вибачаючись кожної хвилини, доки вона не змусила його замовкнути.

— Усе гаразд, — запевнила його Лаліта. — Все вже позаду. Я про це сьогодні навіть не думаю. Ми робимо те, що мусимо. Я подзвоню тобі, як приїду. Скоро побачимось.

Це був ранок неділі. Волтер подзвонив Керол Монаген, а потім поїхав знайомими вулицями до Ремзі-Гілла. Блейк зрубав іще декілька дерев та кущів у саду Керол, але більше на вулиці Бар’єр-стрит нічого не змінилося. Керол обійняла Волтера, сильно, не по-сімейному притиснувшись до нього грудьми, а потім, упродовж цілої години, поки близнята бігали по вітальні зі спеціальним захисним покриттям, Блейк нервово вставав, виходив із кімнати, потім повертався і знову виходив, двоє батьків змогли насолодитися своїм новим статусом.

— Я до смерті хотіла подзвонити тобі, коли про все дізналася, — зізналася Керол. — Мені довелося буквально сісти собі на руку, щоб вона не набрала твій номер. Не розумію, чому Джоуї не хотів тобі нічого повідомляти.

— Знаєш, у нього там якісь суперечки з матінкою. Та і зі мною також, — сказав Волтер.

— А як Петті? Я чула, ви більше не разом.

— Так і є.

— Але я не збираюсь мовчати про це, Волтере. Я завжди казатиму те, що думаю, навіть якщо це мене не доведе до добра. Я завжди вважала, що час вашого розриву колись таки настане. Мене завжди дратувало її ставлення до тебе. Таке відчуття, що все мало вертітися лише навколо неї. Ну, ось я і сказала.

— Але знаєш, Керол, усе це дуже складно. А ще, вона