Джонатан Франзен - Свобода

які були серед найнижчих у порівнянні з будь-якою іншою промисловою країною, на основні ЗМІ, чий корпоративний власник сам був консерватором, на мексиканців, які косили їхню траву і мили Їхній посуд. Його батько теж був розлюченим, але в набагато ліберальнішу еру. І гнів консерваторів викликав такий зустрічний гнів лівих партій, що йому ледь не обпалило брови під час заходів «Вільного місця» в Лос-Анджелесі та Сан-Франциско. Серед молодих людей, із якими він розмовляв, універсальним епітетом для всіх, від Джорджа Буша і Тіма Рассерта до Тоні Блера і Джона Керрі, було слово «дупоголовий». Те, що події одинадцятого вересня були організовані компанією «Голібартон» і королівською сім’єю Саудівської Аравії, було майже універсальним символом віри. Три різні аматорські групи виступили з піснями, в яких вони невміло фантазували про катування і вбивство президента і віце-президента («Я плюю тобі в очі, / Великий Діку, до самої ночі. / Так, малюк Джорджик, / У мене для тебе є гострий ножик»), Лаліта переконувала інтернів і особливо Волтера в тому, що треба бути поміркованішими у текстах, посилатися на факти про перенаселення, встановити якнайбільший намет. Але без спокуси брати участь у проекті відомої особистості, яку міг забезпечити Річард, заходи притягали лише вже переконаних — невдоволених, які виходять на вулицю в масці-панчосі, аби бунтувати проти СОТ. Кожного разу, коли Волтер виходив на сцену, його вітали з а вітменсвілльський крах і різкі нотатки у блозі, але після того, як він починав запевняти їх у тому, що треба поводитися розумно і дозволяти фактам говорити за себе, натовп заспокоювався або починав скандувати найгостріші його слова, які їм подобалися: «Рак на планеті!» чи «До біса папу!». У Сіетлі, де настрої були особливо неприємні, Волтер покинув сцену під несхвальні вигуки. Його краще прийняли на Середньому заході і Півдні, зокрема в студентських містах, але людей було теж набагато менше. На той час, як він і Лаліта дісталися до Афін, штат Джорджія, йому вже стало важко прокидатися вранці. Він був змучений дорогою і пригнічений думками, що жахливий гнів країни є не чим іншим, як відображенням його власної злості, і що він дозволив своїй особистій злості по відношенню до Річарда не дозволити розширити круг фанатів «Вільного місця», і що він витрачав гроші Джоуї, які було б краще віддати організації з регулювання народжуваності дітей «Пленд перентхуд». Коли б не Лаліта, яка і за кермом сиділа більше за нього, і весь час підтримувала його ентузіазм, він, напевно, відмовився б від поїздки і пішов спостерігати за птахами.

— Я знаю, що ти пригнічений, — сказала Даліта по дорозі з Афін. — Але ми, безсумнівно, привернули до себе загальну увагу. Безкоштовні тижневики у своїх анонсах дослівно друкують наші аргументи. Блогери та онлайн-огляди говорять про перенаселення. Із сімдесятих років не було жодної публічної розмови на цю тему. Але раптом, за один день, розмови з’явилися. Ідея вийшла на світову арену. Нові ідеї завжди починають поширюватися з периферії суспільства. Тільки через те, що цей процес не завжди приємний, тобі не варто засмучуватися.

— Я врятував двадцять п’ять тисяч гектарів у Західній Вірджинії, — сказав він. — Навіть більше, ніж у Колумбії. Це була хороша робота з реальними результатами. Чому я не продовжив це робити?

— Тому що ти знав: цього буде недостатньо! Єдине, що збереже нас, — це вдала спроба змінити думки людей.

Він дивився на свою дівчину: руки міцно тримаються за кермо, світлі очі зосереджені на дорозі, — і зрозумів, що шаленіє від бажання бути схожим на неї; і відчув вдячність за те, що вона не проти того, аби він залишався самим собою.

— Справа в тому, що люди мені не дуже подобаються, — зізнався він. — Я не вірю, що вони справді можуть змінитися.

— Насправді, ти дуже любиш людей. Я ніколи не бачила, щоб ти хоч комусь зробив підлість. Ти просто не можеш не посміхатися, коли розмовляєш з людьми.

— У Вітменсвіллі я не посміхався.

— Чесно кажучи, посміхався. Навіть там. Це і було дуже дивним.

У таку спеку вони все одно не могли побачити багато птахів. Щойно межі території були позначені, а виведення пташенят завершено, маленьким пташкам краще було не привертати до себе уваги. Волтер гуляв зранку в усіляких схованках та парках, де, як він вважав, усе ще тривало бурхливе життя, але перезрілі трави та навантажені листям дерева, оточені літньою вологою, стояли незворушно, наче будинки, зачинені до приходу господарів, наче подружжя, які ні на кого не звертають уваги, крім себе самих. Північна півкуля поглинала сонячну енергію, рослини потроху перетворювали її на їжу для тварин, і шарудіння та писк комах були єдиними звуковими «побічними продуктами». Це був час розплати з неотропічними мігрантами, і його аж ніяк не можна було втрачати. Волтер заздрив тому, що їм є чим зайнятися, і міркував собі: чи не тому в нього депресія, що це перше літо за сорок років, коли йому не треба працювати?

«Вільне місце», загальнонаціональне змагання серед музичних колективів, мало відбутися в останні вихідні серпня, і, на жаль, у Західній Вірджинії. Цей штат розташований не в центрі країни, до нього важко добиратися громадським транспортом, але поки Волтер додумався запропонувати змінити місце проведення змагань у своєму блозі, його збуджені фани вже загорілися їхати саме до Західної Вірджинії і заходилися критикувати її за високий рівень народжуваності, залежність від вугільної промисловості, високий відсоток прихильників християнських фундаменталістів та відповідальність за підробку результатів виборів у двохтисячному році на користь Джорджа Буша. Лаліта попросила Віна Гейвена дозволити провести захід на колишній козлиній фермі, що тепер належала фонду і яка давно вже їй подобалась, — і Гейвен, шокований її нерозважливістю та неспроможний (як і решта людей) протистояти її ласкавому натиску, дав згоду.

Виснажлива подорож через «Іржавий Пояс»[170] вивела загальний кілометраж проекту за межу в п’ятнадцять тисяч кілометрів, а загальні витрати бензину довела майже до тридцяти барелів. Так сталося, що їхній приїзд до Твін-Сітіз усередині серпня співпав із першим у те літо холодним вітром з присмаком осені. По всьому майже неторканому північному лісу Канади, північній частині штатів Мен і Міннесота співуни, і мухоловки, і качки, і горобці вже завершили свої батьківські справи, скинули старе пір’ячко та змінили його на менш помітне, і тепер у морозному вітрі та сонячному промінні під певним кутом відчували натяк на те, що настав час повертатися на південь. Частіше за все