Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">— Отже, маємо одноокого чоловіка, що має стати королем? —

запитав Фаєз. — Тобто я хотів сказати: краще хоч один здоровий, ніж нікого, але я не бачу тут вирішення проблеми на довгий

строк.

— Ми знайшли ліки й придумали вакцини від безлічі хвороб, вивчаючи людей, що мали природжену опірність до них, —

нагадала Елві. — Це ж наша точка опори.

— Таки правда, — визнав Фаєз, тручи очі. — Перепрошую.

Либонь, наразі я не в найліпшому стані. Мав невеличкі стреси

останнім часом.

Елві усмішкою відповіла на цей жартик.

— А він погодиться здати аналізи? — спитала вона.

— Його ще й просити треба? — обурився Фаєз.

— Я ще не мала нагоди спитати його, — сказала Лусія. —

Насилу впросила, щоб дозволив посвітити йому в очі.

— Як це так? — подивувала Елві. — А хто він?

* * *

Голден знайшовся перед входом до головної зали. Всі відтінки, які тільки могла мати його одежа, витіснила безбарвність

цідженого з неба мулу — як і в решти людей, що знайшли

притулок у тому руйновищі. Мул, виснаження, сльози й страх —

отакий однострій об’єднав і кехівців, і поселенців із Першої

Висадки. Його чуприна була брудна й приляпана назад, до

потилиці. Щетина кущуватого заросту поплямувала йому щоки

й підборіддя. Її ослаблений зір зм’якшив і мовби усунув його

зморшки віку та стресу, лишивши загальний образ досить

приємного з вигляду, але нічим не прикметного чоловіка.

Згадалися їй усі ті рази, коли вона придумувала собі

виправдання для нагод побувати в його товаристві. Аж не

вірилося їй нині, що це перед нею той самий чоловік.

Вона набралася хоробрості й перетнула кімнату.

— Капітане Голдене? Можна вас на хвилинку?

— Наразі я дуже зайнятий. Це щось таке, що могло б зачекати?

— Ні, не могло б, — твердо сказала вона.

На якусь невловну мить обличчя йому скривила гримаска

невдоволення. Майнула — й нема її, мов і не було.

— Гаразд. Чим я можу вам допомогти?

Елві облизнула губи, обмірковуючи, як краще йому все

пояснити. Не знала ж бо вона, наскільки він знається на біології, то й вирішила: краще почати з простішого.

— Капітане! Ви така вельми особлива, дуже важлива особа…

— Стривайте!

— Ні-ні! Я…

— Але й справді. Стривайте! Розумієте, докторесо Окойє… Елві!

Останнім часом я відчував: наростає якась напруга поміж нами, і я просто удавав, ніби не помічаю цього. Ніби ігнорував. І це, либонь, недобре було з мого боку. Я просто намагався якось так

це спрямувати, щоб усе розвіялося без зайвих слів, але… я

перебуваю в особливо зобов’язливих, дуже серйозних стосунках

з однією людиною, і хоча дехто з моїх предків не дотримувався

моногамії, ці стосунки якраз є моногамні. Тож я хотів би, щоб

між нами була ясність: у нас із вами нічого такого не може бути.

Моя обраниця — не ви. Ви вродлива, розумна жінка і…

— Я про той організм, що осліплює нас, — урвала його вона. —

Ви маєте імунітет проти нього. Мені треба взяти проби вашої

крові. Можливо, й тканини.

— Я допоможу, чим тільки зможу, але ви маєте зрозуміти, що…

— Ось цим ви й особливий. Тим, що маєте цей імунітет. І я

тільки це мала на увазі.

Голден замовк із напіврозтуленим ротом, простертими вперед

руками поплескуючи заспокійливо повітря. Мовчання зависло

між трьох нескінченно довгих ударів серця. А тоді:

— О. О! А я думав, що ви…

— Той огляд ваших очей, що зробила доктореса Мертон…

— Бо я подумав… Ну, вибачте! Не зрозумів я…

— Таки було. Що? Напруга? Про яку ви говорили? Таки була

якась напруга. Але більш її немає, — запевнила Елві. — Взагалі.

— Гаразд, — мовив Голден. Якусь мить дивився на неї, трохи

схиливши голову набік. — Ну, прикро якось вийшло.

— Це так тепер.

— Не будемо більше про це?

— Про мене, це було б чудово, — сказала Елві. — Нам треба, щоб ви прийшли й дозволили взяти кілька проб вашої крові.

— Авжеж. Так. Я зроблю це.

— А що й мій зір починає занепадати, то, можливо, треба буде, щоб ви прийшли й прочитали мені дещо з тих результатів.

— І це зроблю.