Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

сказав Джек, намагаючись збагнути цей дивний світ, де дорослі чоловіки опиняються в боргу перед малими хлопцями, а його герой виявився не таким уже й бездоганним.

— Одного разу батько Метью побив його мечем. Я це сама бачила. — Дракон у моїх грудях схвально затріпотів крилами. — А потім збив його з ніг і наступив на нього ногою.

— Тоді він має бути здоровенним, як імператорський ведмідь Сикстус, — зазначив Джек, приголомшений думкою про те, що хтось здатен впоратися з Метью.

— Він дійсно здоровенний, — рикнув Метью, як ведмідь, про якого йшла мова. — А тепер — спати. Негайно.

— Але ж я спритний і прудкий, — запротестував малий. — Я зможу дістати ту книгу для пані Ройдон так, що мене ніхто не помітить.

— І я теж так зможу, хлопче, — пообіцяв Метью.

Метью з Гелоугласом повернулися з палацу всі в крові, грязюці та сажі, але з Ешмолом-782 в руках.

— Ти дістав його! — скрикнула я. Ми з Енні чекали їх на першому поверсі. При собі ми вже мали невеличкі торбочки з усім необхідним для подорожі.

Метью підняв обкладинку.

— Перші три сторінки щезли.

Книга, яка лише кілька годин тому була цілісною, зазнала каліцтва, і слова знову гасали сторінками туди-сюди. Я замислила провести пальцями по літерах та символах, коли отримаю в розпорядження книжку, щоб визначити їх значення. Але тепер це було неможливо. Щойно мої пальці торкнулися сторінки, як слова кинулися врозсип.

— Із книгою ми застали Келлі. Він скоцюрбився над нею і скиглив, як божевільний. — Метью помовчав. — А книга щось йому відповідала вголос.

— Він каже правду, тітонько. Я чув слова, але не зміг їх розібрати.

— Тоді ця книга й справді є живою, — стиха мовила я.

— І насправді мертвою, — додав Гелоуглас, торкнувшись палітурки. — Це — дуже зла штуковина і дуже потужна.

— Коли Келлі помітив нас, він заверещав як різаний і почав виривати з книги сторінки. Не встиг я добігти до нього, як з’явилися стражники. І мені довелося вибирати між книгою та Келлі. — Метью на мить завагався, а потім спитав: — Я правильно зробив?

— Мабуть, що так, — сказала я. — Коли я виявила цей манускрипт в Англії, він уже був пошкоджений. І в майбутньому буде легше знайти ці сторінки-втікачі, аніж зараз. — Сучасні інформаційно-пошукові системи та бібліотечні каталоги стануть у великій пригоді, якщо знати, що шукаєш.

— Це коли сторінки до того часу не знищать, — зауважив Метью. — Якщо ж це станеться…

— Тоді ми ніколи не дізнаємося про всі таємниці цієї книги. Але навіть якщо сторінки дійсно зникнуть безповоротно, в твоїй сучасній лабораторії можна буде дізнатися про цю книгу набагато більше, аніж ми сподівалися, коли вирушали на її пошуки.

— Значить, ти готова повертатися? — спитав Метью. У його очах блиснула якась іскорка, але я не встигла зрозуміти, яка, бо він швидко її загасив. Що то було? Радісне збудження? Страх?

Я кивнула.

— Уже пора.

Ми тікали з Праги при світлі вогнищ. Усі наші родичі-створіння на Вальпургієву ніч поховалися, бо не хотіли давати підпилому натовпу задоволення бачити, як вони корчаться у вогні.

Холодні води Північного моря якраз стали придатними для навігації, а через весняну відлигу в гаванях скресла крига. Човни залишали порти, відпливаючи до Англії, і нам вдалося без затримки потрапити на один із них. Та коли ми відплили від європейського берега, розгулявся шторм.

У нашій каюті під палубою я застала Метью за дослідженням книги. Він виявив, що її зшили докупи за допомогою довгих пасом волосся.

— Боже милосердний, — промимрив він, — скільки ж нової генетичної інформації тут криється? — Не встигла я зупинити його, як Метью торкнувся язиком кінчика свого мізинця, а потім помацав ним краплини крові, які дощем сипалися з волосся дівчинки, зображеної на сторінці, яку не встиг вирвати Келлі.

— Метью! — перелякано скрикнула я.

— Так я й думав. Це чорнило містить кров. А якщо це так, то смію припустити, що золоте й сріблясте листя на цих ілюстраціях прикріплене з допомогою клею, зробленого з кісток. Із кісток відьом, демонів та вампірів.

Корабель різко нахилився у підвітряний бік, і мій шлунок захвилювався й запротестував. Коли напад нудоти скінчився, Метью міцно обійняв мене. Розкрита книга лежала перед нами, а її рядки бігали сторінками, намагаючись знайти своє місце в новому порядку речей.

— Що нам вдалося зробити? — прошепотіла я.

— Ми знайшли Дерево Життя і Книгу Життя в одній обгортці, — відповів Метью, притулившись щокою до мого волосся.

— Коли Пітер Нокс сказав мені, що ця книга містить усі початкові відьомські заклинання, я відказала йому, що він — божевільний. Я не могла уявити собі, що хтось виявиться настільки безвідповідальним і дурним, що всі ці знання збере в одному місці. — Я доторкнулася до книжки. — Але в цій книзі криється набагато більше, бо ми й досі не знаємо, що означають її слова. Якщо вона потрапить до лихих рук у наші часи…

— …її можна буде використати для того, щоб усіх нас знищити, — завершив Метью.

Я вигнула шию, щоб поглянути на нього.

— І що ж тоді нам із нею робити? Забрати з собою в майбутнє чи залишити тут?

— Не знаю, серденько, дійсно не знаю. — Він пригорнув мене до себе, приглушуючи своїми грудьми шум шторму, що лютував надворі, гепаючи хвилями в корпус корабля.

— Але ця книга може також приховувати в собі відповіді на всі наші запитання. — Мене здивувало, що тепер, коли ми знали, що містить в собі книга, Метью був готовий з нею розстатися.

— Не всі, — сказав він. — Є одне запитання, на яке лише ти можеш дати відповідь.

— Яке саме? — спитала я, нахмурившись.

— Тебе нудить від шторму чи від того, що ти вагітна? — Очі Метью були такі ж буремні й важкі, як і небо над морем, і в них спалахували блискавки.

— Тобі краще це знати, ніж мені. — Ми кохалися лише кілька днів тому, невдовзі після того як я збагнула, що у мене сталася затримка.

— Я не відчув дитинча у твоїй крові й не чув биття його серця — наразі. Але помітив зміну твого запаху. Я запам’ятав його