Пол Остер - 4 3 2 1, Пол Остер

так, що тітка Мілдред знову жила окремо. «Щільність, грандіозність та складність», – так висловився колись Фергюсон, коли його спитали, чому він віддавав перевагу великому місту, а не передмістям, і цю його думку поділяли всі п’ятеро членів маленького колективу, і за винятком Дани, яка вже знала, куди поїде після закінчення середньої школи, решта четверо вирішили залишитися в Нью-Йорку і навчатися в тамтешніх вузах. Конкретно для трьох хлопців це означало Колумбію, а для Емі – Барнард, за умови, що їх туди візьмуть, що виглядало цілком імовірним і вельми реальним завдяки їхнім високим показникам, але хоча троє з них і поступили до вузів, лише один з хлопців перебрався наступного вересня до Колумбійського університету в кварталі Морнінгсайд-Хайтс. Ной, відхилений заявник, сам спричинив власне фіаско, бо влітку перед останнім класом школи розвинув у собі нову звичку, і так пристрастився до куріння марихуани, що його оцінки, включно з екзаменаційними, в першому півріччі різко рухнули, і Колумбія, альма-матер його батька і вуз, де він, як сподівалися всі його родичі, мав би провести наступні чотири роки свого життя, його заявку відхилив. Ной відбувся жартом. Сказав, що натомість піде навчатися до Нью-Йоркського університету, що дасть йому змогу, як і було заплановано, залишитися в Нью-Йорку, і хоча цей вуз загалом вважався гіршим за Колумбійський університет з посередньою освітньою програмою для лінькуватих немотивованих студентів, Нью-Йоркський університет надасть йому можливість вивчати кінематограф, предмет, якого в програмі Колумбії не було, а окрім того, сказав Ной, він мешкатиме в центрі, в найшикарнішому районі міста, а не в отих занехаяних нетрях, затиснутих між Гарлемом та річкою Гудзон.

Отже, Ной подався до Вашингтон-сквер, Майк – до околичного району на Західній 116-й вулиці між Бродвеєм та Амстердам-авеню, а Фергюсон та його названа сестра – до коледжів, розташованих поза межами міста. Рішення, яке прийняла Емі, було цілковито пов’язане з Майком. Вони вже одного разу посварилися, коли він обманув її з дівчиною на ім’я Мойра Оппенгайм в середині десятого класу, але після тривалої розлуки, яка скінчилася низькопоклонницькими жестами розкаяння з боку Майка, Емі вирішила дати йому іще один шанс, але невдовзі, лише чотири місяці потому, він викинув той самий коник – знову зрадив її не з ким іншим, як з тою ж самою Мойрою Оппенгайм, «цією схожою на мишу хвойдою, яка не могла відмовити нікому», і Емі вирішила, що з неї досить, вона розлютилася й порвала з Майком назавжди. Листи з коледжів, до яких вона подала заявки, опинилися в поштовій скриньці на Вудхол-кресент наступного тижня. «Так» з Барнарду і «так» з Брендайсу (то були її варіанти один і два), а через те, що їй хотілося бути якомога далі від Майка Леба, аби не бачити знову його товсту пику та набрякле тіло, Емі сказала «ні» Нью-Йорку і «так» місту Волтхем в Массачусетсі, переконана, що другий буде не гіршим за перший, і полегшено зітхнула від того, що в своєму виборі не сумнівалася. Свинюка Майк принизив її й наплював у душу, і Фергюсон погодився, що їй буде краще деінде, а щоби довести, наскільки беззастережно він підтримував її, він запропонував їй в подарунок їхній спільний «понтіак», коли вона від’їздила восени до Массачусетсу, перервавши свою дружбу з Майком Лебом «прямо зараз, з цієї ж хвилини».

Ситуація Фергюсона була складнішою, аніж у неї. Його прийняли до Колумбії, йому хотілося навчатися в Колумбії, і він все одно хотів би до Колумбії навіть якби йому довелося ділити з Майком Лебом одну кімнату на двох в студентському гуртожитку, але постало питання грошей, питання «хто заплатить за навчання», на яке не було відповіді. Він міг би поступитися принципами й звернутися до свого батька, який, безумовно, пішов би йому назустріч попри власне небажання, знаючи, що має обов’язок будь-що оплатити навчання сина, але Фергюсон цей варіант навіть розглядати не став. Матір та Ден знали його позицію з цього питання, знали з самого початку, і попри те, що позиція ця була «по-віслючому впертою й безперспективною», вони поважали його вибір і не намагалися вплинути на нього, бо матір вже давно покинула поле битви, дні боротьби за примирення між Фергюсоном та батьком канули в Лету, а після ницого трюку, який батько викинув щодо неї в зв’язку з продажем їхнього старого будинку, Роза збагнула, що рішення її сина не брати грошей від Стенлі було способом її захисту – можливо, способом надто емоційним та нерозважливим, але він був також виявом синівської любові до неї.

В листопаді свого останнього шкільного року Фергюсон сів з матір’ю та вітчимом, щоби обговорити ці справи. Наближалася пора надсилати заявки до коледжів, і хоча Ден казав йому не перейматися, бо, мовляв, гроші на навчання знайдуться будь-що, Фергюсона терзали сумніви. Він підрахував, що рік навчання в коледжі обійдеться близько п’яти або шести тисяч доларів (плата за навчання, житло, книги, одіж, харчі та приладдя, гроші на проїзд, а також невеличка щомісячна сума на кишенькові витрати), що загалом становило двадцять-двадцять п’ять тисяч доларів протягом наступних чотирьох років. Джим закінчував свій інститут того ж року, коли Емі та Фергюсон закінчували школу, і це давало змогу уникнути необхідності платити за навчання третьої людини, але Джим збирався подати заявку на аспірантуру з фізики, і навіть попри те, що йому мали забезпечити стипендію та гроші на проживання, цих коштів все одно не вистачило б на покриття всіх витрат, тому Денові доведеться й далі викроювати додаткові тисячу або півтори доларів на рік для Джима, і в результаті загальні витрати готівки на оплату вузівського навчання двох Шнайдерманів та одного Фергюсона склали б приблизно від одинадцяти до тринадцяти тисяч доларів щороку. В середньому Ден заробляв тридцять дві тисячі доларів на рік, і саме тому Фергюсона й терзали сумніви.

Були іще гроші з Лізиної страховки життя, але ті сто п’ятдесят тисяч доларів, що їх отримав Ден влітку 1962 року, до кінця листопада 1964 року усохли до сімдесяти восьми тисяч. Двадцять тисяч з уже потрачених сімдесяти двох пішли на сплату подвійної іпотеки за «старий-старий» будинок, потім старий будинок продали і ще раз витратили готівку на придбання нового, що зробило його матір та вітчима удачливими власниками помешкання за адресою Вудхол-кресент, 7, причому жоден банк не наступав їм на п’яти, і сплачувати їм доводилося тепер лише податки на нерухомість та рахунки за воду. Іще десять тисяч з уже потрачених сімдесяти двох пішли на новий будинок – пофарбування, ремонт та всілякі покращення, що підняло