Соломія Павличко - Теорія літератури

класична традиція, відповідно, канон текстів, які стоять за цими прізвищами. У межах жанрів — канон віршових форм у вірші і канон наративних форм у прозі і т. д. Усі ці канони, безперечно, пов’язані між собою. «Канонічний» означає «найкращий», в ідеалі найкращі твори окремих літератур мають складати загальний канон так званої світової літератури. Однак уважний погляд на цей загальний канон демонструє, що він будується не за принципом охоплення всіх достойних, а за системою певних привілеїв.

Саме тому літературознавство останніх десятиліть поставило під сумнів такі універсальні чи псевдоуніверсальні поняття, як «світова література», «європейська література», «західний канон». Адже неважко помітити, що з останніх випали цілі континенти, нації, культури, які дедалі голосніше вимагають зруйнування старих канонів або взагалі відмови від цього поняття. Крім того, зі «світової літератури» чи «західного канону», за поодинокими винятками, випали твори жінок, які в останні десятиліття голосно висловлювали свою критику несправедливого канону, побудованого за принципом сексуальної винятковості. Йдеться про ще один зріз боротьби між центром і марґінесом, який можна назвати революцією марґінесу.

Отже, класичний канон критикується з погляду расових, етнічних меншин суспільства та їхніх культур, а також жінок. У дещо брутальному визначенні критиків канону і традиції останні складаються з «білих мертвих чоловіків». Таким чином, щоб урятувати канон і саму літературу, яка у вигляді літератури «білих мертвих чоловіків» є нікому не цікавою, треба переосмислити традицію і поширити канон. Частина критиків, які представляють погляд «кольорової», тобто етнічно не англосаксонської літератури, вимагають введення до «британського» канону чорних і білих письменників Південної Африки, Ніґерії та інших колишніх колоніальних країн, вважаючи, що попередній канон англійських класиків, який складався винятково з білих письменників, мешканців Англії та носіїв англійської культури, є імперським. Відповідно, до американського канону мають увійти афро-американські письменники, а також представники латиноамериканських та інших меншостей, які поряд із білими письменниками творять сьогодні американську літературу.

Феміністична критика паралельно переосмислює існуючі канони у свій спосіб. Вона доводить, що письменниці-жінки були несправедливо вилучені з канону і повинні туди повернутися. Вона так само розглядає твори канонічних авторів («білих мертвих чоловіків») на предмет їхнього віковічного місогінізму або зневаги до жінок.

Абсолютно всі критики канону дотримуються погляду, що «Формування й ревізія літературної традиції і канону відображають ідеологічну боротьбу, а не природний естетичний лад»[1050] («Деколонізація традиції. Нові погляди на „британські“ літературні канони XX ст.», 1991). У цитованій монографії її автори так само твердять: «Якщо традицію розглядати як форму культурного імперіалізму, тоді ці есе намагаються деколонізувати літературну територію імперії»[1051].

Ще один дещо глобальніший процес стосується «західного канону» в цілому. У його центрі стоять англомовні літератури, передовсім американська і англійська. До них прилягають так звані «великі» літератури, творені французькою, німецькою, іспанською, італійською мовами. Все інше — від Скандинавії до Португалії та слов’янських країн — це периферія, околиці канону і «великої» європейської традиції. Останнє десятиліття позначене розмиванням «західного канону». Такі лауреати Нобелівської премії, як Воле Шоїнка (Ніґерія), Дерек Волкот (Тринідад-і-Тобаґо), Недін Гордимер (Південна Африка), Нагіб Магфуз (Єгипет) та інші показують не тільки бажання Нобелівського комітету бути політично коректним, але й реальну зміну «західного канону».

Злам канону в західному літературознавстві збігся або став результатом зламу теорії. Як пише Алвін Кернан у книжці «Англійське зсередини і ззовні. Місця літературної критики» (1993) про сучасну теорію: «Ніщо не залишилося поза сумнівом, мабуть, ніщо не викликає довіри»[1052]. Він говорить про те, що там, де були «літературні твори мистецтва», залишилося тільки те, що називається «текстами», там, де раніше шукали складних значень, тепер — набір поламаних знаків, літературна критика стала полем інтелектуальної боротьби структуралістів, деконструктивістів, герменевтиків, феміністів, нових істориків, марксистів і представників «чорних» і «гей» напрямків[1053]. Ще один симптом літературної кризи — зникнення кафедр літератури з американських університетів, на зміну яким прийшли кафедри культурології (де література розглядається лише як один із засобів структурування свідомості) і комунікацій — де художнє слово цілком позбулося своїх колишніх привілеїв і розглядається як засіб нагромадження і поширення інформації[1054]. Як наслідок, спостерігаємо повне руйнування американського (адже йдеться передусім про нього) канону.

У тій самій колективній монографії патріарх американського літературознавства Леслі Фідлер зазначає, що одна з функцій літературних студій — визначення і збереження канону. В 30-х роках «нові критики» Джон Кроу Рейсом, Ален Тейт і Ф. Р. Лівіс надихнули Фідлера на спробу створення безмежного і вічно мінливого мета-канону. Література в такому каноні мала бути не актом конформізму і покори визнаному авторитетові, а засобом виклику по відношенню до існуючого статус-кво. Але епігони модернізму знищили один канон, щоб створити ще один, значно догматичніший[1055]. Модерністський канон був наступний після вікторіанського. Після модерністського прийшов, на думку Фідлера, ще більш тоталітарний. Його створили учасники культурної революції 60-х років. Він складається за принципом «політичної коректності», визначеної ліберальним академічним істеблішментом. Тому в ньому значно менше, ніж раніше, «мертвих білих чоловіків», а письменники представлені за принципом раси, етносу, статі. В основі його не естетичний критерій, а моральний та ідеологічний.

Отже, маємо критику, яка руйнує канон, але маємо і критику, яка його захищає. До останньої належить ще один патріарх американського літературознавства, автор понад двадцяти фундаментальних монографій з американської, англійської літератур та теорії Гаролд Блум, який у 1994 р. видав книжку «Західний канон. Книги і школа віків». Ця праця відкривається передмовою «Елегія канонові». Власне, всі п’ятсот сторінок цієї праці є захистом канону від уже згадуваних вище його розхитувачів, серед яких найбільшої критики Блума заслужили послідовники Мішеля Фуко, представники найбільш модного тепер напрямку, який називається «новий історицизм», послідовники деконструкції, феміністичні критики, афроцентристи, марксисти. Усі вони, за визначенням Блума, належать до «школи опору».

Теоретична передмова Блума заслуговує першочергової уваги. Отже, «початково канон означав вибір книжок у наших навчальних закладах»[1056], і зміст цього поняття особливо не змінився. Той, хто читає, завжди стоїть перед вибором, що читати. Адже прочитати все — неможливо. Вибрати — значить визначити перевагу певного твору в порівнянні з іншими. Ще одне визначення канону Блума: «…це вибір між текстами, які борються між собою за виживання»[1057]. Світський канон (адже йому передував канон релігійний) — тобто список визнаних чи найкращих авторів — існує в європейській культурі приблизно від середини XVIII століття.

На думку Блума, головний принцип канону — принцип селективності — будується за суворо артистичними критеріями[1058]. Його опоненти, проти яких, власне, і спрямована книжка, наполягають, «що у формуванні канону завжди грає роль ідеологія… вони йдуть далі і говорять про ідеологію