Віктор Гюго - Знедолені

Щоб краще зрозуміти ту битву, слід уявити собі жарке полум’я з охоплених лютим шалом сердець. У тому палахкотючому горні уста вивергали вогонь, а обличчя спотворювалися від гніву. Здавалося, то метаються в багряному диму не люди, а вогненні саламандри війни.

Билися врукопаш, груди в груди, билися пістолетами, шаблями, кулаками, стріляли здалеку і впритул, згори і знизу, стріляли з дахів, з вікон шинку, з продухвин льоху, куди забралися декотрі з повстанців. Вони билися один проти шістдесяти. Напівзруйнований фасад «Коринфа» являв собою страшне видовище. Посічене картеччю вікно з вибитими шибками й рамою перетворилося на безформну дірку, сяк-так завалену кругляками. Боссюе був убитий; Фейї був убитий; Курфейрак був битий; Жолі був убитий; Комбефер, діставши в груди три удари багнетом у ту мить, коли підіймав пораненого солдата, устиг тільки глянути на небо — й випустив дух.

Маріус досі бився, але дістав стільки ран, — переважно в голову, — що все його обличчя було заюшене кров’ю.

Тільки Анжольрас не був поранений. Коли йому бракувало зброї, він простягав руку праворуч або ліворуч, і котрийсь із повстанців подавав йому перший-ліпший клинок. Із чотирьох шпаг у нього лишився один уламок.

Коли з усіх ватажків зосталися живі тільки Анжольрас та Маріус, що стояли на краях барикади, її центр, котрий так довго відбивав усі атаки завдяки Курфейракові, Жолі, Боссюе, Фейї та Комбеферові, нарешті подався.

Гармата, хоч і не зробила пролому, але потрощила середину барикади, гребінь її обвалився, й уламки, обсипавшись почасти всередину, почасти назовні, утворили з боків досить пологі укоси. Скориставшися з цього, нападники пішли в рішучу атаку, й вона принесла їм успіх. Наїжившись багнетами й зімкнувши лави, піхота невтримно посунула вперед, і на вершині барикади в пороховому диму з’явився могутній авангард штурмової колони. Це означало кінець. Група повстанців, яка захищала центр, безладно відступила.

І тоді в декого прокинулася сліпа, доти притлумлена любов до життя. Опинившись під прицілом цілого лісу рушниць, вони не захотіли вмирати. Це була та мить, коли розпачливо волає інстинкт самозбереження, і в людині пробуджується звір. Їх відтіснили до високого шестиповерхового будинку, що стояв у тилу барикади. У тому будинку вони могли б знайти порятунок. Але він був забарикадований і мовби замурований знизу доверху. Перш ніж піхота проникла б у глиб укріпленого редуту, двері встигли б відчинитись і зачинитись, а на мить прочинені і зразу потім зачинені двері означали б для цих охоплених розпачем людей життя. За будинком був вихід на інші вулиці, можливість утекти, простір. Бідолахи загупали в двері прикладами рушниць і ногами, вони кричали, волали, благально простягали руки. Ніхто їм не відчинив. Зі слухового віконця четвертого поверху на них дивилася голова мерця.

Та Анжольрас і Маріус із купкою в сім-вісім чоловік кинулися їм на допомогу. Анжольрас крикнув солдатам: «Ні кроку далі!» — й коли офіцер не підкорився йому, він убив офіцера. Зі шпагою в одній руці й карабіном у другій він стояв біля дверей шинку і, тримаючи їх відчиненими, загороджував від нападників.

— Ось відчинені двері! — крикнув він, звертаючись до тих, хто занепав духом. — Інших нема!

І, прикриваючи товаришів власним тілом, один проти цілого батальйону, він дав їм змогу пройти за своєю спиною. Усі кинулись у двері. Орудуючи карабіном, як палицею, застосувавши прийом, що його фехтувальники називають «млинком», Анжольрас відбив спрямовані на нього багнети й увійшов останнім. Тут настала страшна хвилина, коли солдати намагалися вдертись досередини, а повстанці зачиняли двері. Двері грюкнули з такою силою, коли входили в раму, що відсікли пальці солдата, який учепився в одвірок.

Маріус залишився зовні. Куля розтрощила йому ключицю, він відчув, що втрачає тяму й падає. В ту мить, коли він уже заплющив очі, йому здалося, ніби його підхопила чиясь дужа рука, і перш ніж знепритомніти, Маріус устиг подумати разом з останнім спогадом про Козетту: «Я в полоні. Мене розстріляють».

Не побачивши Маріуса серед тих, хто встиг проскочити в «Коринф», Анжольрас подумав те саме. Але жити їм лишилося саме стільки, що кожен мав час подбати тільки про власну смерть. Анжольрас наклав засув і замкнув на два оберти внутрішній та висячий замки, тимчасом як у двері нестямно гатили знадвору прикладами та сокирами. Нападники тепер з’юрмилися перед цими дверима. Починався штурм «Коринфа».

Солдати оскаженіли.

Їх розлютила загибель сержанта артилерії, а крім того, перед атакою серед них пустили чутку, ніби повстанці катують полонених, і ніби в шинку лежить обезголовлений труп солдата. Роздмухування таких вигадок — звичне явище під час громадянських війн.

Коли двері забарикадували, Анжольрас сказав товаришам:

— Продамо своє життя дорого!

Він підійшов до столу, на якому лежали Мабеф і Гаврош. Під чорною накривкою проступали обриси двох закляклих тіл, великого і маленького, два обличчя невиразно вгадувалися під холодними складками савана. Донизу звішувалась рука. То була рука Мабефа.

Анжольрас нахилився й поцілував його благородну руку з тією самою шанобливістю, з якою вчора поцілував старого в чоло.

Ці два поцілунки були єдиними в житті Анжольраса.

Скоротимо нашу розповідь. Обложені в шинку захищалися відчайдушно: вони жбурляли з вікон каміння, нещадно калічачи ворогів, стріляли з льохів і мансард. При штурмі «Коринфа» можна було бачити все: і шал атаки, і розпач обложених, і нестямну лють нападників. Коли солдати висадили двері і вдерлись до шинку, вони не знайшли там жодного повстанця. Посеред приміщення лежали обрубані сокирами гвинтові сходи та кілька поранених, що вже конали. Усі, хто лишився живий, піднялися на другий поверх і крізь люк у стелі, з якого раніше спускалися сходи, відкрили вбивчий вогонь. На це пішли останні набої. А коли в тих уже приречених, але ще грізних бійців не лишилося ні куль, ні пороху, кожен узяв у руки по дві пляшки, що їх, як ми пам’ятаємо, зберіг Анжольрас, і ними стали відбиватися від нападників. Пляшки були з азотною кислотою. Ми розповідаємо про страшні подробиці того бойовиська, нічого не приховуючи. На жаль, обложеним доводиться воювати всім, що трапиться напохваті. Хоч нападникам і незручно було стріляти знизу вгору, їхні кулі разили на смерть, і незабаром по краях люка позвішувалися мертві голови, з яких стікали цівки червоної димлячої крові. Гуркіт стояв страшенний, пекучий дим затягував усе густою імлою, і битва точилася майже в темряві. Ніякими словами неможливо описати той жах. Учасники пекельного бою втратили людську подобу. Демони нападали, привиди захищалися.

13. Голодний Орест і п’яний Пілад

Нарешті, стаючи на плечі один одному, лізучи по стінах,