Віктор Гюго - Знедолені

живу під прізвищем Фошлевана на вулиці Озброєної людини, в будинку номер сім.

Жавер ощирився, наче тигр, і процідив крізь зуби:

— Стережися!

– Ідіть! — сказав Жан Вальжан.

Жавер перепитав:

— Ти сказав: Фошлеван, вулиця Озброєної людини?

— Будинок номер сім.

— Номер сім, — упівголоса повторив Жавер.

Він застебнувся на всі ґудзики, по-військовому випнув груди, схрестив руки, підперши однією з них підборіддя, й рушив у напрямі Центрального ринку. Жан Вальжан проводжав його поглядом. Ступивши кілька кроків, Жавер обернувся й крикнув:

— Ви обридли мені! Стріляйте!

Жавер сам не помітив, що звернувся до Жана Вальжана на «ви».

– Ідіть, — відповів Жан Вальжан.

Жавер віддалявся повільною ходою. Через хвилину він завернув за ріг вулиці Проповідників.

Коли Жавер зник із очей, Жан Вальжан розрядив пістолет у повітря. Потім вернувся на барикаду й сказав:

— Діло зроблено.

А там тим часом відбулося ось що.

Досі Маріус не звертав ніякої уваги на шпига, що лежав зв’язаний у темному закутні нижньої зали. Та побачивши, як той перелазить через барикаду, йдучи на смерть, він раптом згадав поліційного наглядача з вулиці Понтуаз, що дав йому два пістолети, якими Маріус скористався уже тут. Причому йому пригадалося не тільки обличчя, а й прізвище.

Цей спогад, одначе, був невиразний і туманний, як і всі Маріусові думки. То була не впевненість, а радше запитання, яке він поставив самому собі: «Чи це, бува, не той самий поліційний наглядач, що назвався мені Жавером?»

Може, він іще встигне втрутитись і врятувати цього чоловіка? Але спершу треба довідатися, чи то справді Жавер.

Маріус гукнув Анжольраса, що стояв на протилежному кінці барикади:

— Анжольрасе!

— Що таке?

— Як звати того чоловіка?

— Якого?

— Агента поліції. Ти знаєш його прізвище?

— Звичайно. Він нам сказав.

— То як його звуть?

— Жавер.

Маріус здригнувся.

У цю мить пролунав пістолетний постріл.

Потім повернувся Жан Вальжан і крикнув:

— Діло зроблено.

Серце в Маріуса пройняло холодом.

12. Герої

Починалась агонія барикади.

Усе об’єдналося, щоб відтінити трагічну велич цих останніх хвилин: тисячі таємних звуків, що долинали невідь-звідки, дихання озброєних і невидимих людських мас, час від часу — цокіт кінських копит або важкий гуркіт артилерії, рушнична та гарматна стрілянина в лабіринті паризьких вулиць, золотаві клуби порохового диму над дахами будинків, моторошні крики десь удалині, загрозливі спалахи навкруги, сполоховий дзвін Сен-Меррі — тужливий, наче ридання, — тепла літня пора, розкішна голубінь неба, пронизаного сонячним сяйвом і змережаного білими хмарками, чудова погода і страшна німота будинків.

Бо з учорашнього дня ряди будинків по вулиці Шанврері перетворилися на неприступні мури з наглухо зачиненими дверима й віконницями.

У ті часи, такі відмінні від нинішніх, коли народ вирішував покінчити з остогидлим йому старим ладом, коли повітря було насичене гнівом, коли місто само руйнувало свою бруківку, коли повстанню співчувала буржуазія, — тоді заражений бунтівним духом городянин ставав помічником повстанців, і будинок братався з фортецею, що наче з-під землі виростала під його боком. Та коли повстання вибухало невчасно й не діставало підтримки народу, коли він зрікався його, — тоді заколотники були приречені на загибель. Місто навколо них перетворювалося на пустелю, будинки наглухо замикались, і вузькі тіснини вулиць відкривали військам шлях до барикад…

Зненацька загуркотів барабан — сигнал атаки.

То був ураганний штурм. Учора в темряві військо підповзало до барикади нечутно, наче удав. Але тепер, серед білого дня, напад зненацька був неможливий, й армія навально ринула на приступ. З барабанним боєм і під звуки сурми могутня колона регулярної піхоти, перемежована загонами Національної та Муніципальної гвардії, із саперами попереду, бігцем кинулась у вулицю з багнетами напереваги і, не нахиляючись під градом куль, ударила в барикаду, наче важезний бронзовий таран, що б’є у фортечний мур.

Мур витримав.

Повстанці відкрили шалений вогонь. Весь гребінь обложеної барикади заяскрів спалахами пострілів. Штурм був такий запеклий, що в якусь мить нападники затопили барикаду; але вона струсила із себе солдатів, наче лев собак. Покрившись ворогами, мов скеля морським шумовинням, вона вже через хвилину знову височіла, така сама чорна, крута і грізна.

Змушена відступити, колона зупинилася в зімкнутих лавах посеред вулиці, страшна навіть на відкритій місцевості, й відповіла на вогонь барикади ураганним рушничним вогнем.

Обидві сторони горіли однаковою рішучістю. Бійці виявляли відчайдушну, просто-таки безумну хоробрість, без вагань жертвуючи собою. Вулиця вкрилася трупами.

На одному кінці барикади стояв Анжольрас, на протилежному — Маріус. Анжольрас, який тримав у голові весь план оборони, беріг себе й ховався за прикриття; троє солдатів один за одним упали перед його бійницею, — вони навіть не помітили, хто в них стріляв. Маріус стояв на видноті, мов умисне підставляючи себе під кулі. Він височів над гребенем барикади більше, ніж по пояс. Нема людини страшнішої в бою, ніж мрійник. Маріус був грізний і замислений. Все миготіло перед ним, немов уві сні. Він здавався привидом із рушницею в руках.

Набої в обложених кінчалися; зате вони мали невичерпний запас дотепів. Підхоплені вихором смерті, вони жартували й сміялися.

Курфейрак стояв з непокритою головою.

— Куди ти подів свого капелюха? — запитав у нього Боссюе.

— Вони таки збили його у мене з голови гарматними ядрами, — відповів Курфейрак.

— Не розумію я цих людей! — з гіркотою в голосі вигукував Фейї, називаючи досить відомі прізвища, серед них і прізвища воєначальників. — Обіцяли приєднатися до повстання, вони — наші командири, і вони ж таки зрадили нас!

— Деякі люди дотримуються правил честі, тільки коли їм це вигідно, — з сумною посмішкою відповів Комбефер.

Барикада була так густо засипана порожніми гільзами від патронів, що, здавалося, випав сніг.

Нападники мали чисельну перевагу, повстанці — позиційну. Вони розташувалися на вершині стіни і впритул розстрілювали солдатів, які застрягали на крутому укосі барикади, спотикаючись об поранених і вбитих. Збудована в такий спосіб і добре підперта зсередини барикада була однією з тих позицій, де жменька людей могла стримати наступ цілого війська. Одначе, безперервно поповнючись, штурмова колона неухильно наближалася під градом куль, і помалу армія затискала барикаду в тугі лещата.

Атаки знову й знову повторювались, жах наростав. І тоді на цій купі каміння, на паризькій вулиці Шанврері, розпочалася битва, гідна битви під мурами Трої. Виснажені, обшарпані, змучені люди, які вже добу не їли й не спали, які марно обмацували свої порожні кишені, шукаючи патронів, майже всі поранені, — хто в голову, хто в руку, — люди в пошматованій, залитій кров’ю одежі, забинтовані поруділим або почорнілим ганчір’ям, озброєні негодящими рушницями й старими пощербленими шаблями, — ці люди перетворилися на титанів. Нападники атакували барикаду разів десять, підіймалися на неї, проникали